Відповідь на це питання цієї п’ятниці шукали представники органів влади та 3-го сектору під час однойменного форуму, який організував проект USAID «Громадяни в дії». Пропонуємо до Вашої уваги позиції учасників з цього приводу.

Максим Лациба, керівник проекту USAID «Громадяни в дії»: Коли ми придумували назву форуму, то вона багатьом не подобалась. Нас просили пом’якшити її, та поставити хоча б «опоненти». Але ми вирішили що це два крайніх полюси в системі стосунків. А от «друзі» ми, «партнери», «опоненти» чи «вороги» це і визначмо під час нашого форуму.

Юрій Макаров, тележурналіст, модератор дискусії: Люди досить скептично ставляться до посиденьок подібних нашій. Від них важко отримати конкретний результат. Але ми розуміємо, яка шкода буде якщо такі заходи не будуть проводити. Отже, панове спікери Ваші думки. Громадянське суспільство і держава – друзі чи вороги?

Ростислав Павленко, заступник голови адміністрації Президента України: Це мій другий захід у владу і тому, я можу говорити в порівняні.  Зараз є суттєві відмінності. Що робить співпрацю громадськості та влади ефективним? Це критична маса людей мислить по іншому і механізми, які дозволяють це зробити. Ми бачимо такими механізмами, спільні робочі групи з представників влади та громадськості, розвиток соціального замовлення та створення національного фонду підтримки громадянського суспільства.

Зрозуміло що в співпраці є проблеми з комунікацією. У владі є багато якісних фахівців, «старої школи», які мислять відмінними від громадських активістів шаблонами.

Громадянське суспільство врятувало країну, це однозначно. І тепер нам треба спільними зусиллями її розбудовувати. Ми маємо закласти ті основи, які зроблять позитивні демократичні зміни незворотними. А поки що суспільство має постійно примушувати виконавчі органи робити свою роботу якісно та імплементувати реформи.

Олексій Хмара, керівник Transparency international Україна: я починав свою громадську активність в 1999 році. І тоді було чітко зрозуміло – ми, громадські активісти – хороші. А вони, влада – погані. Тепер ситуація складніша. Мені здається, що ми не вірний зміст закладаємо в ці слова. Що таке друзі? Це люди, які сидять за одним столом, дивляться один на одного, і їм приємно бути разом. А що таке вороги? Той самий стіл – але їм неприємно бути разом. І головна наша біда в тому, що ми не були соратниками, людьми, які дивляться не один на одного, а в одному напрямку. Зараз ситуація краща, ми рухаємось в одному напрямку. Але проблема в тому що ми запрягли в один віз кота і собаку. Вони гиркаються, але тягнуть. Тягнуть, але гиркаються.

Світлана Заліщук, народний депутат України: всі суспільства, які проходять такі важкі випробування тяжіють до радикальних настроїв. Але світ не чорно-білий.

В розвинених країнах громадянське суспільство переважно моніторить і контролює владу. Але в Україні поки немає повноцінної демократичної влади, яку можна лише контролювати, тому громадянське суспільство фактично заміняє владу. Давайте дивитись правді в очі, все те хороше що було зроблено за цей час, воно зроблене руками громадянського суспільства, яке прийшло до влади.

Стара система нікуди не ділась і вона продовжує блокувати зміни. Якщо не буде постійного тиску громадянського суспільства, то всі ті важливі закони, які ми так тяжко ухвалювали – це просто папірці. Їх треба втілювати. І тут без громадських організацій не обійтись.

Валерія Лутковська, уповноважена Верховної Ради з прав людини: Влада завжди є однаковою. Тут немає таємниці. Громадянське суспільство є монітором і контролером влади. Без цього неможливе впровадження реформ, і була б неможливою діяльність офісу уповноваженого з прав людини.

Валерій Пекар, керівник ГО "Нова країна": Щоб зрозуміти стан справ треба провести аналогію. От сказали тобі пробіжи «стометрівку». Ти пробіг і тут виявляється що насправді це марафон і бігти ще дуже і дуже довго. Від самого початку ми налаштувались на швидку перемогу. Ми виснажились та втомились. Бо коли біжиш кожні 100 метрів марафону, як стометрівку, то можна і померти. З іншого боку, якби нам сказали що це марафон то ми б були не готові до цього марафону. Ми б просто відмовились від цього виклику.

Станом на березень 2014 року ми мали класичну «провалену країну»: без влади, уряду, грошей та армії. Нормальна країна в таких умовах просто розлітається на друзки і все.

Я добре пам’ятаю, як в міністерстві сиділи триста людей і ніхто нічого не робив і чекали чим все завершиться, а в сусідньому кафе сиділо 20 людей з ноутбуками і вони фактично були міністерством.

І тепер питання що робити далі? Перелаштовуватись на марафон. І тут треба свіжа кров. Марафон ми не пробіжимо. Стометрівку теж. Тут нас врятує лише естафета. Щоб на зміну тим хто втомився і вигорів приходили нові люди, і тільки тоді в нас буде сильна демократична країна.