«Він підняв очі й побачив її...» (з роману «Сильна любов»).

Ліпше все ж таки було б написати: «Підвів погляд» або «звів очі». Бо так виходить щось дуже химерне й не зовсім про любов, а радше про збочення. Аж хочеться цю картину переписати розлого, щоб вона засяяла в свідомості читача всіма барвами:

Глибинний сум з’їдав Васька зсередини, з незглибимих глибин його молодого і ще цілком здорового тіла. Він брів навмання, мріючи тільки про одне: якомога швидше й безболісніше померти. Але смерті не було, як не було і її, яку він шукав уже не перший урок поспіль, навіть без перерв на перерви... І раптом щось зблиснуло під ногами, щось до болю знайоме й – не побоюся сказати! – рідне. Щось біле, кругле, з блакитинкою, лежало на його шляху. Васько нахилився, взяв у руки ці дві кульки, підняв їх і зрозумів, що це... очі. Хлопець дивився на них невідривно, як дивляться на вогонь, воду або страждання вчителя анатомії в другій половині уроку, присвяченого темі репродукції. А потім Васько збагнув, що це не якісь там чужі очі. Це очі саме її... Трохи уяви, і навколо очей у його свідомості вималювалося обличчя: високе чоло, золотаве волосся навколо, пряменький носик і повні червоні губи. Васько впізнав її і зрозумів, чому так довго не міг знайти. І чому вона його досі не знайшла: без очей орієнтуватись у просторі буває досить важко...

Чим там усе закінчилося, невідомо, але сподіваюся, що порівняно щасливо. Після тяжкої й виснажливої операції по прищепленню рідних очей рідній людині й тривалої реанімації, а потім реабілітації... Словом, коли їй зняли пов’язку й дозволили глянути на світ Божий, вона спочатку не повірила собі: все було біле. Простирадло, здогадалася вона. Потім підняла очі й побачила його... Ой, щось я заплутався! Звичайно, підвела, а не підняла!!!