•  

«Пенітенціарна ініціатива»: Ми були «піонерами тюремної роботи»

Серед великого різноманіття громадських організацій України Миколаївський обласний громадський молодіжний рух «Пенітенціарна ініціатива» посідає особливе місце, адже намагається вирішити одну з найгостріших проблем суспільства – соціальна реабілітація і підтримка людей, які порушили закон. Організація виникла у 2001 році, і на сьогодні нею було реалізовано більш ніж 30 соціальних проектів. Про цілі, принципи та діяльність організації розповіли ГУРТу у форматі PRоГОну виконавчий директор Вікторія Лапшина та психолог організації Олена Чуприна.

ГУРТ: Звідки виникла ідея створення організації? З чого ви починали свою діяльність?

– За ідею був взятий голландський досвід «зниження шкоди». Там у 90-тих роках минулого вже століття в середовище, де вживали наркотики, потрапив гепатит С, і як довго лікарі не боролися – все було марно. Тоді вони вигадали стратегію «зниження шкоди», в основі якої була людина та людські якості. Якщо у нас наркомана й за людину не вважають, то там це особистість, і до неї треба ставитися відповідно. Таким чином, мінімізується їхня небезпечна поведінка для суспільства, і ВІЛ/гепатит далі не поширюється. В Україну також прийшла ця стратегія, адже темпи зростання ВІЛ у нас одні з найвищих у світі.

З початку нашої діяльності ми почали вираховувати уразливі до ВІЛ групи населення: споживачі наркотиків, жінки сфери секс-бізнесу і, звичайно ж, ув'язнені. Потім намагалися впроваджувати європейські проекти серед цих маргінальних груп: залучати їх же самих до здорового способу життя та виховувати з них активістів, які щось розуміють і можуть по ланцюжку далі передавати – використали так званий ефект «сарафанного радіо».

Ми були «піонерами тюремної роботи»: починали в одній колонії, брали регулярністю, постійністю – до цього спостерігалася тільки епізодична активність. У 2003 році ми співпрацювали лише з однією колонією, зараз працюємо в п’яти із семи.



ГУРТ:  Розкажіть про свою команду: які цінності вас об'єднують?

– Наша постійна команда складається із десяти осіб – переважно жінок, а також залучених фахівців («айтішники», лікарі, консультанти в колоніях). Основу нашого штату складають представники соціальної сфери: психологи, соціальні та медичні працівники. Ми залучаємо до роботи й волонтерів з-поміж молоді для проведення масових акцій. А також у них є можливість бути присутніми на наших лекціях в університетах міста, проходити виробничу практику, під час якої вони побувають у колоніях, поспілкуються з засудженими, зможуть провести опитування та тренінги.

У нас є статут, де наші цінності красиво прописані. Наше гасло: «Хочеш змінити світ – зроби щось сам для себе, для мене, для всього людства». Ми – матері і хочемо, щоб наші діти жили у здоровій благополучній країні. Ми розуміємо, що ВІЛ – така інфекція, яка не вибирає середовище, і ця проблема може торкнутися абсолютно кожного. Найперший шлях передачі ВІЛ – статевий, тож у групі ризику – молодь. Інфекція дуже повільно розвивається і може проявитися тільки з роками, коли людина втягнула в це замкнуте коло і своїх близьких, і кохану людину.

У нашій команді розвинута потреба щось змінювати, бажання побачити в людині людину, незважаючи на всі її минулі гріхи, спробувати повірити в неї, дати другий шанс. Загалом, такі цінності як дружба, віра в команду, бажання допомогти є нашими орієнтирами.



ГУРТ: Звідки ви черпаєте наснагу?

– У нашій роботі є багато переваг. По-перше, це справа, яку ми знаємо і в якій домоглися певних успіхів. Ми можемо похвалитися такими відзнаками як Red Ribbon Award – премією, заснованою ПРООН і спеціальним призом у номінації «Організація доступу до лікування». У сфері ВІЛ-сервісу це свого роду «Оскар». Його ми отримали у Відні у 2010 році, увійшовши до ТОП-25 світових організацій, які вважаються інноваційними у боротьбі та профілактиці ВІЛ/СНІДу. Приємно, що наші досягнення підтримують, оцінюють не тільки на всеукраїнському, а й на світовому рівні.

По-друге, наша робота – це не держслужба, тут є можливості проявляти себе, створювати творчі проекти, постійно навчатися та самовдосконалюватися. Діяльність людей соціальної сфери пов’язана з людьми, тому ми маємо за щастя працювати саме за своєю спеціальністю. А після проблем засуджених, проблеми інших людей не виглядають вже настільки критично.

Усвідомлення цих переваг і того, що ти робиш благородну справу, не може не додавати душевних сил.

ГУРТ: Робота з ув'язненими, мабуть, буває емоційно складною. Чи займаєтесь ви профілактикою емоційного вигорання серед співробітників організації?

– Так, у нас є спеціальні тренінги, спрямовані проти емоційного вигорання. До того ж, ми активні у відпочинку: граємо в пейнтбол, організовуємо свята, виїжджаємо на шашлики. У психологів існують так звані балінтовські групи, де вони можуть розповісти про свої переживання, важких клієнтів, порадитися з іншими фахівцями. А коли приїжджаєш на спеціалізовані тренінги, семінари й знаходиш однодумців, то з’являється «іскра» й бажання рухатися далі.

ГУРТ: У пенітенціарних установах існує особлива категорія засуджених –  ЧСЧ. Чи вважаєте ви їх найбільш вразливою групою серед ув'язнених і якщо так, то чому?

– ЧСЧ розшифровується як "чоловіки, які мають секс з чоловіками". Ми почали працювати з цією категорією з 2008 року. До того ми помічали, що іноді під час лекцій чи масових заходів в'язні виводили деяких людей з приміщення. І ми з’ясували, що ці люди належали до касти «відторгнених», через те засуджені були проти їхньої присутності. Тому ми почали збирати їх в окремі групи. 
Через те, що перший шлях передачі ВІЛ – статевий, люди, які надають інтимні послуги, повинні бути, насамперед, проінформовані про безпечну поведінку. До того ж, ця група ув’язнених маргіналізована, відторгнена самою тюремною спільнотою. Вони виконують найважчу і найбруднішу роботу, в середовищі в’язнів прийнято принизливо до них ставитися. Ми стараємось донести, що зараз – ХХІ століття і «поняття» вже морально застаріли, намагаючись таким чином сформувати толерантне ставлення до ЧСЧ серед ув’язнених. 

ГУРТ: Які заходи проводяться для того, щоб допомогти ВІЛ-позитивним та представникам ЧСЧ і проводити профілактику поширення ВІЛ/СНІДу?

– Ми надаємо презервативи, лубриканти, одноразові станки для гоління, зубні щітки та пасти, інші особисті засоби гігієни, поширюємо спеціалізовані інформаційні матеріали та проводимо тренінги з безпечної сексуальної поведінки. Нами були створені спеціальні групи психологічної допомоги. Цього року представники ЧСЧ проходили тестування на сифіліс та вірусний гепатит – жодного позитивного результату. ВІЛ виявляємо за допомогою швидкого тестування – воно зараз проводиться у всіх колоніях. Але ситуація поступово поліпшується: якщо в 2006 р. 30% засуджених були ВІЛ-позитивними, то зараз – тільки 3,6%. Можливо, це доводить ефективність наших програм, що у відповідальний момент люди згадують про засоби захисту. ВІЛ – це не туберкульоз, що передається повітряно-крапельним шляхом: якщо знаєш, як себе вести, то в побуті людина тобі абсолютно не несе ніякої загрози.

ГУРТ: Чи вважаєте ви соціально-психологічну допомогу основою вашої діяльності? Яким чином вона впроваджується?

– У чому ми компетентні, тим і намагаємося допомогти. З огляду на те, що наша команда складається з психологів та соціальних працівників, основні види нашої діяльності – тренінги та семінари. Навчати дорослих складно, до того ж, ми спілкуємось на теми, пов'язані зі здоров'ям, а це вже всі знають, чули, проходили, і тому треба якось подати це так, щоб було цікаво. Такого ефекту ми досягаємо за допомогою використання інтерактивних ігор, вправ. Завдяки цьому людина також відпрацьовує отримані знання на практиці, закріплює їх.



ГУРТ: Чи проводите ви спортивні та масові заходи, залучаючи людей, позбавлених волі?

– Обов’язково. Проходять футбольні, волейбольні, шахові змагання, турніри з нардів, настільного тенісу. У нас існує добра традиція влаштовувати спартакіади під гаслом «Спорт проти СНІДу» в Міжнародний день боротьби зі СНІДом та День пам’яті людей, померлих від СНІДу. Окремі змагання проводяться для груп ЧСЧ. Спартакіади завжди викликають підвищений інтерес з боку засуджених, дозволяють їм проявити свої здібності. Спортивні заходи сприяють згуртованості колективу, а також підвищують самооцінку учасників.

Спорт, все ж таки, найкраще джерело ендорфінів, а з ними – й гарного настрою. Коли вперше приходиш до в'язниці й дивишся в обличчя засуджених – вони всі здаються однаковими: згаслий погляд спідлоба, обличчя тьмяне. І так приємно бачити, як впродовж твоєї роботи вони змінюються: очі починають горіти, обличчя – сяяти.



ГУРТ: Розкажіть про ваш новий проект «Тюремний театр». Як до нього ставляться самі засуджені?

– Усе почалося досить тривіально. Одного разу засуджений прийшов зі своєю п'єсою, а Олена Герман, наш керівник, людина творча та неординарна, підтримала цю ідею. Потім у Вікторії Лапшиної, нашого виконавчого директора, був день народження, і засуджені самі написали й поставили п'єсу у віршах «Увірвався СНІД до земного царства» – в ролях, з голосом. Так була започаткована традиція.
Нещодавно ми ставили п’єсу Антона Макаренка «Лікар», тільки light-версію, вилучивши революцію, перевороти, але зберігши практично неушкодженими діалоги та сюжетну лінію. Тим не менш, засуджені вивчили текст, грали різні ролі, у тому числі і роль поліціянта. Ми намагаємося змінити стереотипне мислення, довести до свідомості, що мистецтво не має ніякого відношення до їхньої субкультури, до місця, де вони знаходяться. Коли ми поставили п’єсу, цим зацікавилося ЗМІ: приїжджало миколаївське телебачення, канал «1+1», тому що навіть зараз театральна постановка в колонії сприймається як унікальне явище.
На сьогодні функціонують такі «тюремні театри»: Ольшанська виправна колонія – ВОТ – Волонтерський Ольшанський Театр(2006), Казанківська виправна колонія – театр «Ідея»(2008).

Ми працюємо зі специфічними акторами: ви, напевно, не уявляєте, що таке для засуджених нанести грим, одягнути костюм, вийти на сцену в клубі на тисячу місць, куди можуть прийти їхні знайомі, і після вистави витримувати косі погляди, розмови за спиною. Але у в'язниці вони тверезі, немає спокус, є час на роздуми, і засуджені згадують, що у них є маса талантів: вони й художники, письменники, музиканти, актори й навіть режисери. Люди розуміють, що треба шукати позитив в інших речах, і мистецтво – чи не найкраще його джерело.



ГУРТ: Підготовка волонтерів серед засуджених - певним чином нововведення. Як відбувається відбір кандидатів та їхня підготовка? Чи можна порівнювати вплив «рівних консультантів» з фахівцями громадських організацій?

– Цей підхід застосовується з 2003 року. Ув’язнені приходять у Центр з підготовки волонтерів, або, інакше, Центр ресоціалізації. Колонія – режимний об'єкт, і ми, жінки, не можемо пересуватися по ній вільно, заходити в усі відділення. Для цього нам і потрібні наші очі, вуха, голоси – «рівні консультанти». Наше завдання – максимально добре їх підготувати, адже вони говорять на серйозні теми: здоров'я, безпека. Усі охочі можуть приходити на наші заняття, поговорити, поспілкуватися, але для того, щоб стати волонтером, отримати сертифікат, потрібно прослухати курс із шести лекцій, що був розроблений спеціально, де все розписано: ВІЛ, гепатити, туберкульоз, інфекції, що передаються статевим шляхом, безпечна сексуальна поведінка, концепція навчання «рівними», навички спілкування; потім заповнити анкети, відповісти на каверзні питання. Ми вручаємо сертифікати двічі на рік – у травні та грудні, тобто є можливість перевірити людину за півроку, подивитися, як вона працює. Важливо, щоб вона була комунікабельною, вміла подати інформацію, користувалася авторитетом. Волонтер – гучне звання. Хоч ця робота і безкоштовна, але не безоплатна: це враховується як соціальна активність і позначається в характеристиці. Бувають, звичайно, «випадкові» люди, які працюють заради власної користі, але, на щастя, вони швидко відсіюються.

У діяльності «рівних консультантів» головним є принцип «рівний – рівному». Ми як психологи, спеціалісти, взагалі, люди з іншого оточення, можемо тільки порадити, а коли «промиває мізки» людина з твого кола, неформально, то до його порад набагато більше прислуховуєшся.

Нещодавно проводилось дослідження в Ольшанській колонії. Там, за час існування волонтерської організація «Міст», через неї пройшло близько ста яскравих осіб-волонтерів. Щоразу, коли хтось із лідерів припиняє діяльність, здається, що все згасне, пропаде, не буде можливості або бажання, але всупереч усьому знаходяться нові люди, які підхоплюють й розвивають цю ініціативу.

ГУРТ: Чи допомагаєте ви засудженим після звільнення?

– У нас якраз зараз готується пілотний проект. До цього нам допомагав наш колишній вихованець зі своєю організацією, тому що ми більше зосереджені на роботі в тюрмах, проводимо багато часу за містом, тому немає можливості здійснювати таку ж повноцінну діяльність на волі. У нас є юрист, який безкоштовно консультує з різних питань, є договори про співпрацю з лікувальними установами – т. зв. проект «Спеццентр» – супровід і догляд за ВІЛ-позитивними колишніми в’язнями. З приводу туберкульозу співпрацюємо з Обласною фтизіатричною службою: лікар-фтизіатр відстежує всіх заражених, а ми проводимо анкетування, вмовляємо стати на облік, видаємо брошури з адресами та телефонами лікарень. Також надаємо психологічну допомогу. Наш колишній вихованець допомагав засудженим з роботою, супроводжував щодо відновлення документів, реєстрації.
Для нас це вже як даність: коли людина давно у тебе на очах, ти мимоволі починаєш переживати за її майбутнє, хочеш не допустити рецидиву.

ГУРТ: Як ви залучаєте ресурси до організації? 

– Є низка донорських організацій. У нашій країні існує Глобальний фонд, і кожен рік ми пишемо проектну заяву. Вона подається аргументовано, це досить складний процес. Хоча наша робота цінується не тільки з аспекту допомоги засудженим, але і як стажувальна база для роботи у в'язницях, ми щороку доводимо, що маємо право займатися цією діяльністю. Фандрайзинг у нас не дуже розвинений, зате партнерство – на найвищому рівні. Ми співпрацюємо з Центром соціальної активності та партнерства на базі Бібліотеки імені Кропивницького зі збирання речей, книг. А взагалі, гроші дістати важко, тому що обрана нами категорія суспільства – неоднозначна, не всі сприймають одразу те, що ув'язнені теж люди і потребують допомоги. Але, незважаючи ні на що, ми продовжуємо «ламати» стереотипи.



ГУРТ: Ваша діяльність поширюється тільки на Миколаївську область чи ще й на інші регіони України?

– Отримавши міжнародне визнання, ми не можемо мовчати, прагнемо ділитися своїм досвідом, тому беремо участь у всеукраїнських семінарах та конференціях, проводимо спільні міжрегіональні проекти. Наприклад, один з останніх (з серпня 2012 р.) – з мобілізації спільнот, що поширюється на дев’ять областей. Мобілізація спільнот – це коли люди, вразливі до ВІЛ, самі озвучують свої проблеми та потреби, а ми виконуємо роль містка між держструктурами і ними. Ми є членами міськрад, облрад з питань ВІЛ/СНІДу та намагаємося вносити та відстоювати їхні ідеї. Зараз ми формулюємо та подаємо пропозиції до національної та регіональної програми з ВІЛ/СНІД на 2014-18 роки.

У нас є партнери-тюремники в інших регіонах, які у нас же і навчалися. Зараз вони приїздять, ми обмінюємося досвідом. На Тюремній конференції ми запропонували створити окремі групи психологічної допомоги для представників ЧСЧ – і вісім областей погодилися взяти участь.

ГУРТ: Чи співпрацюєте ви з ГО інших країн та міжнародними організаціями? Яким чином це відбувається?

– В основному, ми співпрацюємо з іноземними організаціями у рамках партнерства. З «Deutschе Hilfe» (Німеччина) у нас не було спільних проектів, але вони цікавилися нашим досвідом, хотіли апробувати наші практики. Разом з «Сідаксьон» (Франція) ми оголосили проект «Ресурсний центр» – об'єднання всіх ресурсів для діяльності у сфері ВІЛ/СНІДу. Психолог з «ГЕНДЕРДОК-М» (Молдавія) приїжджала та проводила курс лекцій, брала участь у організованих нами всеукраїнських семінарах «Школа толерантності».



ГУРТ: Що, на вашу думку, відрізняє вас від інших організацій, які працюють у тому ж напрямі?

– Ми – жінки: талановиті, розумні, креативні, красиві, молоді, енергійні... Практично незламні і з прагненням іти вперед. Ми відкриті до співпраці й любимо людей. Хлопці, на жаль, у нас довго не приживаються. Напевно, не витримують складнощів, специфіки наших буднів. А дівчата – посміхаються і знаходять у собі сили змінювати світ на краще!
 

Спілкувалася Олена Позняк
Редагування Анастасія Сімашова


Читайте із останнього в PRоГОні: 

Євген Шульга: «Ми заохочуємо робити щось більше, ніж просто натиснути «Подобається!»

Сергій Кур’янов «Дітей із синдромом Дауна недаремно називають «сонячними»

Партнерство «Кожній дитині»: шукаємо професійних батьків

Юлій Морозов: “Волонтерство — це основна причина нашого успіху”

Сергій Стуканов: «До нас приходять люди, які до цього українською не розмовляли!»

Максим Касянчук: “Портрет ЛГБТ, що змальовують газети, та реальність – дві великі різниці”

Іраклій Вахтангішвілі: Я створюю суспільство, в якому не зможу жити сам

Анжеліка Рудницька: «Все українське треба пропагувати, але не перетворювати на “шароварщину”

Контакти

  • Миколаївський обласний громадський молодіжний рух «Пенітенціарна ініціатива»
  •  pi2005@list.ru
Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 2  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



 

Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.