•  

Роман Кабачій: «Баланс полягає у тому, щоб не перетворювати стрічку новин на емоційне місиво»

Журналісти несуть велику відповідальність за свою роботу. Незважаючи на ризики чи власну упередженість, вони мають об’єктивно висвітлювати суспільні питання і події. Проте, якщо ці події – війна, відповідальність подвоюється.  Як принести своєю роботою максимум користі і не нашкодити, ГУРТу розповів Роман Кабачій, журналіст, медіаексперт ГО «Інститут масової інформації».

- Романе, як змінюється робота журналіста в умовах війни? У чому полягає основна відмінність від роботи в мирний час?

- Один із аспектів - практичний вимір. До війни конфліктна журналістика була для нас незнайомою. Дуже мало людей вирушали в гарячі точки. Як наслідок, на момент конфлікту з Росією українських журналістів у зоні АТО можна було порахувати на пальцях обох рук. Ми були не готові до того, як треба висвітлювати війну. Ми всі вчилися на практиці, й організувати чотириденні тренінги з полігоном взялися громадські організації.

Інший вимір роботи журналіста в умовах війни повязаний зі зміною мислення. Кожен журналіст задумується, яким має бути - об’єктивним або патріотичним. З одного боку, ми не повинні вестися на гачок, наприклад, того, що необхідно обовязково враховувати другу точку зору, навіть якщо це російська брехня. Весь Захід повівся на цей гачок російської пропаганди. Зараз склався певний консенсус. Ми не надаємо протилежній стороні думки для аргументації - натомість подаємо факти. Певний баланс ми таким чином встановлюємо. Проте багато наших журналістів вважають, що вони мусять бути більш патріотичними. На мою думку, те, що ти бачиш, те й треба описувати. Але важливо не перегинати палицю в пропаганді, тому що в цьому - небезпека скочуватися далі в її маховик.

- Наскільки доречно журналістові проявляти емоції у своїх репортажах або статтях, додавати щось від себе?

- Журналіст може додавати щось від себе, якщо це авторська колонка. Можна додати від себе постскриптум, написати, що це власна думка, якщо це аналітичний матеріал і журналіст сам робить певні висновки.

Важко бути неемоційним за теперішніх умов. Але є приклади, коли емоції просто спотворюють певні речі. Радість - радістю, горе - горем, але так чи інакше треба спиратися на факти. Крім того, якщо ми працюємо над матеріалом і дістаємо його звідкілясь, не варто забувати про факт-чекінг. Слід перевіряти інформацію з кількох джерел, а не вкидати якусь «качку» в Інтернет, бо добре відомо, що спростування такої «качки» набагато менше розходиться, ніж сама «качка». Неперевірена інформація зменшує в результаті довіру до ЗМІ, стравлює різні прошарки нашого суспільства. Багато людей не читає коментарі, які її спростовують, і в результаті свою чорну справу недостовірна новина таки зробила.

- Цікаво торкнутися питання мови журналіста. Якою має бути лексика? Чи варто вживати слова «війна», «ворог», «окупант», «терорист»?

- Багато виникало питань навколо вживання слова «терорист». Протилежна сторона об’єктивно існує. А чи є ця протилежна сторона терористами, то вже запитання до влади: чому вона два роки веде антитерористичну операцію, яка зазвичай має відбутися моментально, а у нас розтягнулася у війну. І відповідно всі, хто воює з протилежної сторони, у нас терористи, або російські терористичні найманці в контексті, поданому владою. Натомість, ми знаємо, що там вочевидь люди місцеві, які знаходяться в полоні російської пропаганди. Навіть якщо хтось мав певні симпатії до України, вони могли погаснути при масивній пропаганді. 

Ми мусимо ставити собі запитання: а що буде, коли почнеться процес реінтеграції? Чи люди, які живуть на окупованій території, не матимуть підстав думати, що ми їх вважали запроданцями? Для мене, як для історика, є ненормальним, коли використовують окреслення на кшталт «донецький». Донецька чи, наприклад, Луганська області історично дуже різняться. Промисловий Донбас, який більш-менш окупований, може, і має ознаки цього менталітету. Північ Донеччини - це продовження Дніпропетровщини, схід - продовження Запоріжжя, південь - маріупольські греки із зовсім іншим менталітетом. Північна Луганщина - це Слобожанщина.

Ми проводили дослідження разом із компанією GFK з приводу медіа контенту і того, чого очікують люди. Наприклад, по Луганській області виявилося, що вживаність української мови, за даними опитування GFK, набагато більша, ніж серед місцевих ЗМІ. У нас стереотипний погляд на те, що в Луганську ніхто нічого не читає українською і не хоче її знати. Особливо на північній Луганщині, яка тепер є підконтрольною Україні. Медіа там тотально російськомовні, українською з’являються лише прес-релізи від влади, які не вирізняються дуже високою якістю.

- Чи має право журналіст критикувати дії урядовців чи військового командування?

- Журналіст повинен критикувати владу. Завжди. Навіть коли вона все робить дуже гарно. Критикувати не означає обливати брудом. Критикувати - займати позицію апріорі критичну до того, що влада пропонує. У влади є свій інтерес, і цей інтерес не завжди збігається із інтересами суспільства. Також важливий бекграунд - що цей чиновник раніше заявляв, чи він каже правду тощо. Звісно, дуже складно перевіряти, іноді дуже важко мати свої джерела, але робити це важливо.

Нещодавно був величезний скандал, пов’язаний з тим, що журналісти, які нібито мали акредитацію ДНР та ЛНР, - ледве не шпіони. А яким чином тоді ми маємо діставати звідти інформацію? Як ми збираємося реінтегровувати ці землі? Треба мати свіжий погляд із зони АТО, привезений адекватними людьми. А ще слід намагатися уникати критичних ситуацій, щоб у нас було більше інформації. 

- Щодо практичної сторони питання. Яка інформація може зашкодити армії чи людям, котрі проживають на окупованій території?

- Звісно, зашкодити може зайве інформування про розташування війська. Поглибити стереотипи може опис населення певної території лише з негативної точки зору.

- До чого має бути готовим журналіст, який збирається висвітлювати події з передової?

- Щодо практичної роботи, зараз проводиться багато тренінгів. І журналісти, й активісти значно підготовленіші, ніж на початку цих подій. Журналістів зараз готують до того, що потрібно мати запасні карти пам’яті, носії енергії, треба навчитися знімати невидимо, пересилати інформацію до того, як її в тебе можуть забрати, не тримати в телефоні фотографій, що провокують протилежну сторону конфлікту.

- Зараз ми широко використовуємо соціальні мережі для обміну інформацією. На Вашу думку, чи не заважає це об’єктивному висвітленню дійсності? Чи не губиться в численних коментарях суть повідомлення?

- Небезпека соцмереж полягає у формуванні комфортного кола спілкування. Хоча багато людей формують таке коло, яке їх обмежує від подій поза цим комфортним колом. Соцмережі дуже потрібні. В Україні Фейсбук виріс до ролі медіа, але потрібно пам’ятати про певні ризики, наприклад, довіра до соцмережі, верифіковані акаунти тощо.

- Як би Ви оцінили поінформованість суспільства?

- Люди мало поінформовані. Ті, хто шукає інформацію, її знаходять. Величезна кількість людей не цікавиться суспільно важливими новинами. Їм вистачає погоди, шоу-бізнесу, телевізора, який не навчив критично підходити до проблеми. Також у нас дуже погано розповсюджена система поширення ЗМІ, окрім телебачення. Я жив у Польщі п’ять років, і мене дуже дивувало, що у них у кожному селі є кіоск із пресою. В обласному центрі деяких загальноукраїнських видань ви не знайдете. Люди не знають про їх існування.

Інший фактор  стосується того, що місцеві ЗМІ продукують неякісний матеріал. Найбільш розповсюджений канал, з якого люди отримують інформацію, - телебачення.  У деяких регіонах газети читають частіше, ніж слухають радіо. Отже, така градація: телебачення, потім - Інтернет, газети і радіо. Телебаченню довіряють як найбільш доступному засобу інформування. Щодо сайтів, то багато людей не знають про існування суспільно важливих ЗМІ, бо вважають достатнім користуватися соцмережами чи популярними пабліками.

- Як щодо пропаганди? Чи згодні Ви з твердженням, що в Україні пропаганда не вийшла на рівень мистецтва?

- Українці схильні бути недовірливими. Сіяти пропаганду у нас досить важко. Найкраще вона сіялася там, де був вимішаний субстрат радянських людей, - в Криму, на Донбасі. Плюралізм думок і свобода слова у нас зберігалися постійно. Іноді журналіст несвідомо займається пропагандою - тоді, коли він захоплено пише про певні речі і не відчуває, що перегинає палицю.

- На Вашу думку, журналіст має відповідати національним ідеям чи скоріше об’єктивно оцінювати ситуацію з різних боків?

- Якщо матеріал робити за журналістськими стандартами, то так чи інакше буде більш-менш об’єктивний матеріал. Якщо не вживати оціночних суджень, відокремлювати факт від власного коментаря або уточнювати, що це особиста думка журналіста, ми уникнемо скочування до зайвого пафосу. Навіть якщо журналіст розповідає про супергероя, він має добре підготуватися, подати якнайповніше бекграунд про людину. Баланс полягає у тому,  щоб не перетворювати стрічку новин на емоційне місиво.

Спілкувалася Юлія Панченко

Контакти

Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 1  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



 

Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.