bg-img bg-img bg-img
Увiйти в ГУРТ
Забули пароль?

Ще не з нами? Зареєструйтесь зараз

Ще вчора ми впроваджували е-демократію, а тепер розбираємося в класах бронежилетів
03.04.2022

Війна, що почалася в Україні вісім років тому, для громадських активістів означала одне: ще більше роботи, ще більше згуртованості і ще більше підтримки громадам. За час з 2014-го в Україні впровадили десятки реформ, в реалізації і підтримці яких безпосередню, а подекуди й провідну роль відіграли саме громадські організації. Попри скептичне ставлення до «грантоїдів» (здебільшого інспіроване саме московською пропагандою), сотні експертів у різних галузях – бюджеті, медицині, місцевому самоврядуванні, комунікаціях, економіці тощо – бралися до цілком практичної роботи в громадах. І разом з жителями впроваджували у життя сотні прогресивних ініціатив. Так у наших громадах почали з’являтися бюджети участі, електронні петиції, громадські слухання, наглядові ради в навчальних і медичних закладах, антикорупційні інструменти, громадський контроль і сотні варіантів просвітницької діяльності.

З початком широкомасштабного вторгнення російської армії вранці 24 лютого життя громадських активістів змінилося, хоча для більшості зміни не стали радикальними. Як і раніше, експерти продовжують допомагати громадам, однак ця допомога зазнала суттєвих видозмін. Та й громади стали іншими.

Хто вони нині – вчорашні активісти з фліпчартами? Читайте про це у розповідях представників і представниць Громадського Партнерства «За прозорі місцеві бюджети!», які нині в різних куточках України допомагають боронити рідну землю.

«Наше головне слово тепер – дякую»

Інга Дуднік, голова ГО «Територія успіху» з Кропивницького, розповідає, що напередодні повномасштабного вторгнення її команда активно працювала над завершенням проєкту, що полягав у проведенні масштабної інформаційної кампанії щодо використання застосунку «Дія».

«Ми традиційно багато зустрічей проводили у громадах, планували тренінг, дуже поспішали і мали вкрай напружений графік, бо попереду було таке знайоме всім громадським діячам поняття як дедлайн. Тому 23 лютого ми готувалися до чергової зустрічі. А 24 лютого вранці ми всі з нашої ГО зібралися в нашому офісі в Кропивницькому і вирішували, що маємо робити далі. Хтось терміново відвіз дітей у безпечне місце і повернувся. Хтось лишався вдома. У нас є волонтерський центр, який вже давно допомагає армії, тому перше завдання було зрозумілим: налагодити роботу, почати підтримувати територіальну оборону, організувати харчування і закривати гуманітарні потреби. Якось зразу було чітке уявлення, що і як треба робити, тому на паніку, страх, сльози не лишилося часу», - розповідає Інга.

image_22-03-2022_[1647955336]

Коли до міста почали приїздити перші переселенці, волонтери вже готувалися до другої хвилі, розуміючи, що надалі люди будуть приїздити все менш забезпечені і з величезними втратами. Так і вийшло:

«Ми швидко організували гуманітарний центр допомоги переселенцям і тепер працюємо в цьому режимі з 10 березня. Десь за тиждень роботи ми видали майже 500 продуктових наборів вартістю кожен в середньому 700 грн плюс дитяче харчування, засоби дитячої гігієні і тому подібне. За тиждень розподілили близько 10 тонн гуманітарної допомоги. Наше місто стало транзитним для тих, хто рятує своє життя».

Крім розвантаження допомоги і розвезення та роздачі, волонтери щохвилини зустрічаються з людським болем, відчаєм і надією. Але кажуть, що з людбми переживати страхіття війни все одно легше:

«Коли працюєш, набагато легше, інакше можна збожеволіти. Знаєте, я помітила, що найвживанішим словом серед волонтерів і тих, кому ми допомагаємо, є слово «дякую». Ми дякуємо один одному навіть коли прощаємося, замість «до побачення». А ще мене вражає, що люди прийшли, отримали допомогу, а завтра приходять і кажуть: «Давайте ми вам будемо допомагати». І так у нас уже створився міцний осередок з місцевих волонтерів, а також киян, харків’ян, жителів інших міст. У нас є серед волонтерів державні службовці, представники бізнесу, актори місцевого театру , бібліотекарі, журналісти, продюсери… Всі – різного віку й роду занять, команда дуже розмаїта, але нас об’єднують спільні цінності. І віра в перемогу», - каже Інга.

«Війна одночасно показує людську гідність і людську ницість»

Віктор Бобиренко, голова ГО «Бюро аналізу політики», місто Суми:

«24 лютого ми з дружиною і двома дітьми збиралися їхати в Трускавець на відпочинок. Я ще планував зранку сходити на телеефір і потім виїжджати. Але опів на шосту ранку дружина розбудила і сказала, що на нас напали орки. У нас були вже зібрані речі, ми про всяк випадок їх збирали, бо думали, що нападуть, але я не думав, що підуть на Суми. Я зателефонував в одну з наших громад, а голова каже: «Вони вже у нас в селі!». Рішення ухвалювалося швидко: вивезти родину в безпечне місце. Зараз вони в безпеці, і це дає сили рухатися далі. Я лишився в Сумах, зараз це – частково заблоковане місто, а перед тим ми фактично три тижні просиділи в повній блокаді. В перший день окупанти пройшли через Суми, сфотографувалися біля адміністрації і поїхали далі, залишивши свої блокпости. У нас активізувалася територіальна оборона, я теж записався до її лав. Раніше Суму бомбили кожного дня, зараз продовжуються то авіаудари, то артилерійські обстріли. За останні 26 днів, здається, лиш одна ніч була тиха. Зараз у нас війна по ночах. Вдень тихо, люди гуляють, а вночі – стрілянина. З міста поїхав кожен четвертий, в основному жінки з дітьми».

Зараз графік громадського активіста виглядає приблизно так: щодня – по кілька ефірів, постійна робота в інформаційному просторі, підготовка аналітичних матеріалів, статей тощо. Плюс допомога волонтерському штабу:

«Приймаю і розвантажую гуманітарку, коли вона іноді приходить, потім роздаємо тим, кому потрібно. Зараз хочеться до людей, як ніколи. У нас не працює громадський транспорт і я трошки схуд, бо доводиться пішки до центру іти 40-50 хвилин, а потім назад. Ну це так, жартам теж повинне бути місце в житті. У нас в місті працюють перукарні, пекарні, мобільні кав’ярні. Деякі ресторани працюють на виніс або для волонтерів. Дуже велика й класна комунікація в місті. Суми в облозі, час від часу «прилітає», є жертви, загиблі, поранені, налякані. Але загалом настрій у нас оптимістичний», - каже він.

22

Має й історії про людські й нелюдські вчинки:

«Є приклади як підлості, так і абсолютного добра. Під час «зеленого коридору», після того як вивезли іноземних студентів (до речі, їхати хотіли не всі, дехто ще й до нас в тероборону просився), дозволили виїздити жінкам з дітьми, людям похилого віку тощо. Я бачив, як у автівці їдуть дві мами і троє дітей позаду, ще й повно сумок. І коло дороги стоїть мама з двома дітьми й сумками. Вже вечір, транспорт не ходить, і ці жінки зупиняються, забирають цю жінку з дітьми, якимось неймовірним чином впихують всі  її сумки. І в машині уже п’ятеро дітей і  троє жінок. Могли б не брати, бо ж повна автівка вже була. Але взяли. І це до сліз. Але в той же день представники влади пообіцяли, що прийдуть автобуси за людьми. І тут проходять повз натовп людей автобуси з сидячими пасажирами, які невідомо де сіли, але не там, де оголосили чекати всім, стоячих не брали. Плюс деякі перевізники відмовилися їхати. А дехто брав по 3800 з людини за місце в автобусі! Як так? Але війна все розставляє на свої місця. Стоїмо ми, і Суми стоять».

«Цією весною я планувала побачити Париж. А побачила війну»

Тетяна Романова, виконавча директорка «Агенції міських ініціатив», м. Чернігів:

«Відвідати Париж мріяла давно. Квитки до Парижу були вже на руках ще з минулого року, залишалось забронювати житло. Вже навіть план екскурсій майже був складений. Але стався клятий сусід. Я обожнюю подорожі. А під час війни розумію, що подорожувала не стільки, скільки насправді мені хотілось. Мені хотілось більше, але я себе часто стримувала. Знаходила якісь причини, які зараз здаються, як мінімум, дивними. Обіцяю собі після перемоги жити на повну», - розповідає вона.

Тетяна вирішила лишатися в Чернігові попри постійні обстріли й допомагати всім, хто цього потребує.

«Лишитись у Чернігові, в місці, де проходять бойові дії, – мій особистий вибір. Мені здається, що саме тут я можу бути кориснішою, ніж десь в іншому місці. Так, мені теж страшно. А часом нестерпно страшно. Хоча більше страшно за рідних, за любих мені людей. Я не знаю, чи побачу завтрашній день. Але це мій вибір… Я розвожу разом з волонтерами людям їжу, займаюся гуманітарною допомогою, координую маршрути. Багато людей сплять у підвалах. Є такі, які вже кілька днів просто не виходять із бомбосховищ і підвалів, бо бояться. Їм лише підвозять продукти. Легше у нас не стає, ще більше почали бомбити. Більше жертв, захоплюють села, розстрілюють людей. Уночі та ввечері Чернігів здригається від авіаударів. Зв’язку нема, світла нема, води нема. У нас нічого немає… Нам всім важко. Хтось вже на межі своїх можливостей, хтось ще має трохи сил і тримається. Але ми стоїмо. І продовжуємо допомагати стояти іншим. Завдяки всім, хто нам допомагає, і часто це якраз люди з громадського сектору, мої друзі по Партнерству», - каже активістка.

image_22-03-2022_[1647955939]

Щодня вона бачить людей, які не мають води, тепла, нормальної їжі і потерпають від обстрілів:

«У мене постійний шок від того, що я щодня бачу багато болю і страху в очах людей. Бачу, як бабуся плаче, коли їй привезли хліб, бо у неї більше нічого нема. Я чула стогони людей у розбомбленому будинку. Ми розвозили продукти, а за 5 хвилин до нашого приїзду розбомбили будинок. І чули голоси людей під завалами. Це дуже страшно. Але ми тримаємося». 

«Я був юрист, а став логіст. І лишаюся на «бандерівській» Харківщині»

 Роман Лихачов, голова ГО «Чугуївська правозахисна група», Харківська область:

«Ранок 24 лютого застав мене на території Чугуївського району, де буквально через кілька годин після початку повномасштабного вторгнення почався бій з російськими військами. Наші Збройні Сили підірвали міст і я опинився на тимчасово захопленій території. Майже тиждень у нас була так звана «сіра» зона. Я займався охороною громадського порядку разом зі своєю командою однодумців, почали надавати гуманітарну допомогу тим, хто опинився в скрутному становищі. Ще ми брали участь в розукомплектуванні військової техніки. Ну ви розумієте, що це означає», - розповідає правозахисник.

Зараз він разом з такими ж активістами, як сам, допомагає з евакуацією мирного населення, забезпеченням людей продовольством, ліками, домагають родинам українських військових тощо.

image_22-03-2022_[1647955913]

«Нас постійно обстрілюють, поруч є окупована територія, але ми працюємо разом. Насправді нам не звикати. По суті ми займаємося тим самим, чим займалися у 2014 році. Дякую багатьом волонтерським організаціям, громадським фондам, які нам допомагають. Дуже підтримує громадський сектор, я так пишаюся всім нашими діячами. Тепер я вже освоїв логістику: знаю, скільки кубів в яку машину влізе, який транспорт потрібен, як проходити митницю тощо. Буває, що доводиться й застосувати свої знання як юриста. Круто, що  у нас є команда Громадського Партнерства «За прозорі місцеві бюджети!», я можу комусь зателефонувати і отримати інформацію, допомогти людям переїхати на Західну Україну завдяки друзям там і так далі. Зараз у більшості жителів наших населених пунктів минув перший шок, всі гуртуються. Найближчим часом ми сподіваємося, що переможемо, і все вирішиться на нашу користь. Знаєте, Харківщина, яку агресор вважав своєю, показала такий відпір, що я розумію, чому вони тепер нищать наші міста й села. Харків виявися справжнім «бандерівським» містом, тож вони нас ненавидять. Але ми вціліємо, не сумнівайтеся в нас».

«Ще вчора давав інтерв’ю журналістам, а сьогодні шукаєш пральні машини»

 Марія і Микола Орлови, ГО «ЗЕОН», Рівненська область

Зараз експерти Громадського Партнерства на Рівненщині займаються забезпеченням допомоги всім, хто цього потребує, створюючи, за словами Миколи й Марії Орлових, надійний тил.

«Зараз все відбувається зовсім по-іншому, за скороченими процедурами, з чудесами логістики, миттєвими знайомствами, що переростають у результативні домовленості, за якими стоять гуманітарна допомога, евакуація чи розселення людей. Наприклад, учорашні контакти із зарубіжними партнерами сьогодні виглядають так:

- Ало, як ви? Що вам потрібно? Ми чули. у вас там є вибухи?

- Дякуємо, що турбуєтеся, у нас порівняно зі сходом все тихо, приїжджайте в гості.

- Що привезти з собою?

- А давайте пожежно-рятувальну машину!

- Ого, зараз подумаємо.

Вечір, телефонує бурмістр:

- Все вирішено, віддаємо нашу найкращу машину зі старостинського округу, тільки дайте водія, який зможе з кордону забрати. 

ДСНС, ОДА, міськрада, водій з однієї сторони, з іншої – і за тиждень машина вже біля гаражів наших рятувальників. Дай Бог, щоб ніколи не згодилася, але в разі чого у нас вона вже є», - розказують активісти.

image_22-03-2022_[1647955857]

Або інша історія:

«Телефонує менеджер проєкту, в якому ми мали займатися профілактикою неінфекційних хвороб:

- Ало, ну як ви там? Чим допомогти?

- Невже цукор міряти будемо внутрішнім переселенцям?

- Цукор ні, а от чим їм допомогти із розміщенням та перебуванням, ми можемо разом із вами подумати.

- Вау, ми до вечора скинемо потреби.

- Круто, а ми допоможемо оформити документи».

image_22-03-2022_[1647955840]

У проміжках між телефонними розмовами і листуванням наші партнери проводять зустрічі з тими, хто прибув до їхньої громади з тих областей, де ведуться бойові дії.

«Важливо просто поспілкуватися. Потреби у людей є як специфічні, медичні, так і просто логістичні в незнайомій місцевості. І якщо ти  ще вчора роздавав інтерв’ю для телебачення, а сьогодні займаєшся пошуком пральних машин, якщо це вдається, значить, недаремно день минув», - розповідає Микола Орлов.

Щовечора громадські діячі проводять «перекличку» в месенджерах: як кому і чим допомогти? А на ранок вже збирається вантаж, залучаються логісти, водії, рятувальники…

І немає нічого милішого, ніж отримати фоточку за сотні кілометрів від людей, до яких допомога дійшла, почути, що людина в безпеці і вирушила у неплановане турне країною до свого тимчасового прихистку», - каже Марія Орлова.   

image_22-03-2022_[1647955881]

«Не втомлююсь дивуватися. Виявляється, твоїй 32-тисячній громаді машину подарувала громада, в якій мешкає в 16 раз менше жителів. Коли у польських партнерів не знайшлося того, що ти запитував, вони знайшли це у Франції і відправили тобі, а за кермом буса був сам мер, який зняв свій кожух і подарував справжнім українцям, бо окрім всього ще й сам мисливець. А ще ти розумієш, що після Перемоги потрібно буде поновити всі вказівники, зробити квести для всіх жителів і гостей міста, бо виявляється, те, що для тебе було очевидним, для когось – зовсім неймовірне. Тилова Здолбунівщина – справжній гуманітарний хаб та прихисток для тих, хто вже опікся по повній у пеклі війни».

 «З нами Бог. І правда завжди переможе»

Наталія Рибалко, голова ГО «Центр суспільних досліджень», Київщина

Громадська діячка розповідає, що, як і багато її друзів та колег, розуміла, що насувається війна. Тому намагалася готуватися, як могла:

«На вихідні того тижня я планувала поїхати на навчання з тактичної медицини, хотіла навчатися захищати й обороняти себе і свою родину. Я навіть встигла знайти дитині няню на вихідні. А ще в суботу планувала у своїй Борщагівській громаді, куди ми нещодавно переїхали з родиною, провести зустріч з місцевими активістами й депутатами і обговорити проблеми в громаді та шляхи їх вирішення. Я хотіла застосувати свої знання, які отримала за шість років у громадському секторі, саме там, де я живу. Якраз думала розказати про електронні петиції, як вони працюють і запропонувати депутатам їх запровадити. Але до нас прийшло повномасштабне вторгнення, і зараз все націлено на оборону наших громад і України загалом. Наш світ став іншим», - згадує Наталія.

image_22-03-2022_[1647955818]

Разом з сестрою і дітьми вона виїхала до однієї з громад на Західній Україні і тепер займається волонтерством:

«Я знаю від інших волонтерів, що здебільшого вони починали цим займатися після того, як зіштовхувалися з якоюсь проблемою. Ось і я, розуміючи, що мій чоловік пішов у тероборону Києва в тому, в чому ходив до офісу на роботу, мала терміново це виправити. Довелося підіймати всі свої зв’язки в громадському секторі, згадувати свої навички комунікації з різними людьми, починати непростий пошук. Мені вдалося це зробити і після цього я зрозуміла, що маю дуже багато знайомих волонтерів і військових. І тепер, як тільки у мене з’являється якась інформація про те, хто що поставляє або кому що потрібно, я намагаюся бути зв’язковою між цими ланками. Дуже круто бачити результат цих зусиль. Також я намагаюся налагоджувати відправку гуманітарних вантажів на Сумщину, звідки я родом. У деяких громадах дуже важко, окупанти поводяться жахливо, людям надскладно. Ми намагаємося робити, що можемо і навіть більше. Також, коли є час, працюю у соціальних мережах, поширюю контент для наших жителів громад. Стараюся, що він надихав і підтримував людей. І коли бачу «лайки» та коментарі, це таке відчуття… Знаєте, здавалося б: люди сидять під обстрілами, у них не вистачає води, їжі, часто нема електрики і тепла, але при цьому вони потребують інформаційної підтримки. Натхнення, сил, іноді – навіть гумору. Виявилося, що на війні соцмережі теж потрібні. Я не планую виїздити з України, бо чітко знаю, що тут я можу допомогти набагато більше. І тут всюди – свої. От я прийшла у громаді, де зупинилася, знайомитися з місцевою адміністрацією, представилася, а мене впізнали по спільній діяльності в інших громадах, бо добре знають про наші проєкти Громадського Партнерства. Це таке круте відчуття. Ти працюєш з усією Україною, і зараз наші громади на слуху у всього світу. Ще вчора ми з ними робили надихаючі мирні проєкти, а сьогодні вони танки захоплюють. Це вражає. І хочеться всіх любити. Я точно знаю: з нами Бог, і правда завжди переможе».

«Мене тримають люди. І їхня совість»

Олена Ніжельська, ГО «Кризовий Медіа Центр «Сіверський Донець», Луганщина

«23 лютого ми з чоловіком Сергієм були на роботі, разом з керівником місцевої територіальної оборони з’ясовували, чим можна допомогти, вирішували робочі питання. Ситуація була дуже напружена, але зовнішньо здавалося, що все ще нормально. Вранці 24-го, як і всі, ми прокинулися від вибухів. Ми розуміли, що агресія росії неминуча, але все одно відчували шок. Ми забрали дітей, онуків, кота і виїхали до Дніпра. Зараз наше місто – Сєвєродонецьк – обстрілюють кожен день, його просто руйнують. Ворог хотів захопити його дуже швидко, а не може вже місяць, наші люди роблять там просто чудеса героїзму. Я так пишаюся цим», - розповідає активістка.

Нині Олена та Сергій разом з друзями з Дніпропетровщини допомагають людям, які потребують медичних препаратів.

image_30-03-2022_[1648663209]

«Тут уже непогано спрацювали як наші зв’язкки з громадськими організаціями, так і мої навички фандрейзінгу. Ми змогли швидко зібрати потреби у ліках по області та відправити першу партію ліків. Також збираємо і доставляє предмети індивідуальної дитячої гігієни тощо. Дуже допомагають друзі з Громадського Партнерства, наприклад, завдяки підтримці Олексія Літвінова (ГО «Інститут Громадської Експертизи») ми змогли вирішити певні юридичні питання і тепер працюємо цілком повноцінно зокрема й з донорськими проєктами, спрямованими на гуманітарну допомогу українцям», - каже Олена.

Під час роботи найбільшою підтримкою для неї стали люди. У перерві між  пошуком ліків, транспорту, потреб, дзвінками й прочитанням новин, зустрічі зі справжніми людьми особливо важливі.

«Наприклад, сьогодні ми приїхали за інсуліном дітям, а нас питають: «А ви маєте контейнери?». Виявилося, що інсулін треба перевозити в спеціальних контейнерах за відповідної температури, а у нас їх не було. І буквально в лічені хвилини чужі люди принесли нам свої контейнери, прекрасно розуміючи, що вони можуть уже до них не повернутися. Хочеться обійняти всіх у такі миті».

Крім роботи з медичною допомогою, Олена також планує налагодити реалізацію проєкту  зі створення реєстру безхазяйного майна, щоб потім ним можна було оперувати для вирішення потреб внутрішньо переміщених осіб:

«У селах досить багато покинутих домівок, які б сьогодні могли стати прихистком для людей, котрі втратили свої оселі, однак громади їх не можуть прийняти на баланс, щоб передати людям. Тому працюватимемо системно над виробленням законодавчого ефективного механізму», - ділиться планами активістка.

«На лютий у мене були плани стати мамою і насолоджуватися родинним теплом. Але прийшла війна»

Олена Заворотченко, ГО «Агентство економічного розвитку», Миколаївщина

 У лютому громадська діячка завершувала кілька проєктів по роботі з громадами в різних областях України. Поспішала встигнути не лише до дедлайнів, а й до пологів.

«Я можу лиш сказати зараз, що не таким уявляла своє материнство і перший його місяць…18-го лютого я стала мамою, а 22-го нас виписали з пологового, і вдома ми переночували з чоловіком та синочком разом одну ніч, і все. Мій чоловік військовий. Після обстрілів мого населеного пункту ми з новонародженою дитиною мусіли терміново виїхати у безпечне місце. Нині я допомогаю, чим можу. Фінансами, організацією збору гуманітарної допомоги, інформаційно тощо. Стараюся триматися. Моя робота зараз, як каже мій чоловік, це ростити нашого сина».

image_30-03-2022_[1648663388]

«Працюємо, щоб Франківськ лишався надійним тиловим містом»

Михайло Джогола, ГО «Центр політичних студій», м. Івано-Франківськ

На ранок 24 лютого він не мав ніяких особливих планів:

«Я мав відвезти дружину на роботу, заїхати в майстерню і замінити паливний фільтр, піти в спортзал і вийти на скайп з колегами з Франківська і Сєвєродонецька - ми планували інтеграційний проєкт для молоді з цих громад. Натомість прокинувся від грюкоту. Перше, про шо подумав: «Чому сусід так рано відкрив гараж (він завжди їде на роботу о 6:45 і я чую, як відкриваються двері в його гаражі)?». Але побачив з вікна густу хмару чорного диму в районі, де знаходиться місцевий аеродром, зайшов у телеграм і…».

Нині Івано-Франківськ – фактично тилове місто, хоча окупанти вже наносили по ньому кілька ударів. Разом з однодумцями – громадськими діячами – Михайло почав працювати над тим, щоб воно так і залишилось тилом, а не стало лінією фронту.

image_30-03-2022_[1648663430]

«Почали робити те, шо вміємо найкраще - волонтерити в Інтернеті, долучились «рядовими» до ІТ-військ, допомагати волонтерам робити банери, постери, дружина перекладала тексти. Долучились також до кількох волонтерських ініціатив - переважно контактуємо з діаспорами і допомагаємо в логістиці доставки допомоги в Україну. Згодом почали «плавитись мізки», і ми зрозуміли, що треба працювати і фізично. Тож їздив засипати пісок у мішки, щоб укріпити сховища в лікарнях і школах,розвантажував фури з гуманітарною допомогою, ми також розчистили від сміття сховище в нашому мікрорайоні і розширили його, активно спілкуємся з різними волонтерськими ініціативами, беремо від них «підряди» на допомогу. А ввечері, після чергової повітряної тривоги, йдемо працювати в Інтернеті», - розповідає активіст про свої будні.

Контакти

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.