Питання, дійсно не просте. Хто в тому зацікавлений? Чому так активно згорнули підтримку реабілітаційних програм і масивно лобіюють масове переведення на замісну терапію ПІН?
Країни «Третього світу» завжди були смітником, для розвинених країн. Хтось мусить купувати сміття, не придатне для використання в поважних країнах, особливо, коли на збут дуже розраховують, а виявляється, що це шкодить Людям. На скільки мені відомо, більшість країн, які використовують Метадон, намагаються максимально скорочувати кількість його використання. По перше, він не вирішує проблему наркотизації; по-друге, він і не такий безпечний для клієнтів, як про це говорять; по третє, припинити його вживання значно складніше ніж опіатний наркотик.
Більшість Лобістів мають в цій темі персональний інтерес. Що правда розрахований він на різну перспективу. НДО – на 2-5 років. Виробники - імовірно, на десятки років. Є ще посередники на фарм.ринку… З одного боку, якщо його хтось випускає, значить має бути хтось, хто має його купувати. В бізнесі – виробник проводить рекламну кампанію, вкладаючи величезні кошти, спонукаючи клієнта до прийняття рішення про купівлю того чи іншого продукту. Із наркотиками – «перша доза безкоштовна». Безкоштовність завжди умовна. Хтось, все одно за це сплачує, а хтось отримує і стає залежним. На вулицях – кожен сплачує сам (це на персональному рівні). На програмах – залучається значна група людей і це патронує держава. Держава ГАРАНТУЄ, більшості із залучених на програму, якщо останні не схочуть припиняти вживання, ПОЖИТТЄВО забезпечувати метадоном (сплачувати за них). Відповідно - «присаджується» Держава, а фактично сплачують платники податків. В іншому випадку, наявна 10 тисячна група залежних, вже тоді від метадону, знайде шляхи та інструменти, як примусити Державу і в подальшому забезпечувати своїх «блудних синів» дозою. НДО переслідує інтерес – на 2-5 років, а той далі. Хтось же потім матиме боротись із наслідками іще й цієї програми.
Більшість сервісних організацій підтримують цей процес, бо на це зараз дають фінансування, а вони є залежними від донорських коштів. От і підтримують. Хоча можливо за тим стоять й інші чинники. Можливо, із неусвідомлених міркувань – «як запасна смуга», для тих хто має нестійку ремісію, та має вплив на прийняття рішень в своїй організації. Більшість, не бажає замислюватись над тим, що організації на стільки звикли проїдати кошти за напрямками, які пропонуються, але існує ілюзія, що це триватиме вічно. Коли кошти скінчаться, більшість організацій в даній сфері припинять своє існування. Через це вже давно пройшли багато країн колишньої СРСР. Принаймі – прибалти. В цьому позиція організацій та їх клієнтів однакова – жити «сьогоденням», а взавтра «дозу»/кошти дадуть.
Прийняти до впровадження програми замісної терапії не потребує від організацій та залучення й розширення знань та навичок висококласних фахівців, багаторічної підготовки команди і пошуків можливості їх утримання на «плаву». Реабілітація завжди була й буде достатньо дорогим і складним процесом. Отже і обираються шляхи простіші.
На заході, впровадження замісної терапії (метадон до неї й відноситься) є одним із інструментів впливу на ситуацію в КОМПЛЕКСІ. Зауважу, що далеко не перший! Його призначають у випадках, майже безперспективності всіх інших форм роботи із залежними спрямованих на припинення вживання. Коли людина мала спробу щонайменше трьох невдалих реабілітацій. І в них йдеться про реабілітацію на рівні стаціонарних довготривалих форм. А в нас цей стандарт, на грі слів підмінили безрезультатними, з точки зору припинення вживання ПАВ спробами детоксикації 3-5 днів. В усьому світі це розглядають як лише початок процесу. І до реабілітації це немає ніякого відношення. Більшість ПІНів, використовують цей процес для зменшення дози вживання – для здешевлення його, на деякий час. На додаток, в нас і стаціонарних центрів, ефективно працюючих, по пальцях перерахувати можна. І реєстру лікувально-реабілітаційного процесу немає.
Складно знайти інформацію про те, щоб хтось проводив моделювання реалістичних перспектив впровадження даної програми, а також аналіз ризиків її. Вигідно прикриваючись проблемою зростання темпів поширення ВІЛ програма впроваджується в країні. Головним є те, що винних в наслідках не буде. По-перше в нас їх ніколи не буває, а по-друге, скажуть, що ніхто й перебачити того не міг, тоді, в далеких 2000-их. Впровадження замісної терапії як інструмент для «контролю» над вживанням АРТ, із метою впливу на розповсюдження ВІЛ породжуватиме пасивну позицію залежних. Це як в санаторії – лежиш на пляжі і все у тебе добре – «і наркотик з раночку дали і нічого робити для цього не треба – рай»! Подібний досвід навіть в Нідерландах давно вважають помилковим. Там цілими інститутами по світу досвід програм реабілітації вивчають, відбирають найефективніші інструменти та впроваджують, із обов’язковим оцінюванням. В перспективі, вимагання клієнтів, яким держава не забезпечила «дозу» на кожен день, можуть бути страшними для багатьох. А якщо ми врахуємо, що майже всі вони матимуть ВІЛ + статус – буде не до сміху! Минулого року вже була історія із перебоями із поставками ліків в Дніпропетровську. Для людей із статусом, це дійсно смертельно небезпечно. З боку державних структур була провина, бо вони забезпечують закупівлю препаратів.
Можливо фахівці які давно на цьому ринку і розуміються на проблемі – колеги, частково зможуть відволіктись від пріоритетів, джерел фінансування і замислитись над мотивацією тих, хто за цим стоїть і фактично надає гроші, зазначаючи на що та подумати а що буде через наші дії зараз, через 3-5-10 років. За таких умов, можна наштовхнутись на достатню кількість цікавих власних думок.
Горський Андрій Євгенович,
Голова правління ВБО «Громадська соціальна Рада», лікар психіатр-психотерапевт.
