У неділю ввечорі у центрі Білої Церкви не кілька секунд я забув у якому місті нині перебуваю. Це була одна з центральних вулиць, за кілька хвилин маршрутка мала відвезти мене до вокзалу, а я стояв і намагався пригадати. Вінниця? Хмельницький? Кременчуг?

Здогадуєтеся чому? Багато середніх українських міст майже нічим не відрізняються. Ті самі п’яти- дев’ятиповерхівки, політичні білборди, неприбрані газони, хаотично розташовані склади, магазини і перукарні.

Деякі з міст більш чисті, інші – менш, але дух стотисячного українського міста просякнутий не німецьким затишком чи польською більш-менш акуратністю, а хаосом переходу від 80-их до 2010-них.

Чи цей перехід передбачає упорядкування і комплексне оновлення архітектурного обличчя міст? Наврядчи.

Мої відчуття підсилилися й тим, що ми були в той день в Олександрії – дендропарку на 220 га, окраси Білої Церкви. Вчитавшись в історію дендропарку, розумієш, він не створений «українським генієм». Головні персонажі історії Олександрії - польський король, польський гетьман, французькі, італійські архітектори і садівники…

Українці – це за великим рахунком, нація, яка не здатна створити щось якісне. Українське бароко і рококо 17 століття? Побувайте в Словаччині, Чехії, Німеччині і побачите, що у 100 тисячному містечку буде більше вартих уваги пам’яток, як у цілому Києві.

Зрештою, що було створено за останні сто років в Україні? Хіба що Донбас-Арена. І то руками турецьких робітників.