Який театр потрібен сьогодні, яким він є, і якого – немає – про все це говоримо із режисеркою андеграундного театру Галиною Джикаєвою.

«Зараз я працюю в першому українському андеграундному театрі, я тут і актриса, і  режисерка, взагалі багато ідентичностей виникає, якщо спитати «хто я». Варто почати з того, чому кримчанка опинились у Києві без жодних планів підкорити столицю, як виник цей театр, у якому вона працює і що взагалі відбувається в країні за його стінами.

Щороку у травні на фасадах будівель і у громадських місцях з’являються плакати «Крим – це Україна», і так само у червні заклеюється іншою зовнішньою рекламою – концертами, заходами, «палаючими» турами на море. Приблизно те саме відбувається і у масовій свідомості громадян – суспільно важливі теми актуалізуються виключно в моменти визначних дат – день депортації кримських татар, анексії, солідарності із заручниками Кремля. Далі культурний простір заповнить інша інформація, яка більше підходить до «порядку денного».

Але є культурні осередки, де важливість цих гострих тем не зменшується ніколи. Наприклад, PostPlayТеатр – справжній театральний андеграунд, де у приміщенні колишньої стрічкової фабрики в історичному центрі Києва створюються вистави про війну на Донбасі, жінок на війні, катування в Криму і про ті важливі речі, які часто прагнемо оминати у повсякденних думках і розмовах.

«Ми живемо в унікальний час, безумовно цікавий, який важливо зафіксувати», говорить Галина. Це той час документу, коли важливо саме в такій – мінімально «художній» – формі зберегти події, що відбуваються з нами, а потім вже глядач сам вирішить, що з цим робити і чи робити взагалі. Тектонічні зсуви соціального простору, зміни кордонів країни і мури між людьми і спільнотами, тисячі людей, яких – фізично чи ментально – торкнулися події в Криму та на Донбасі, ще сотні тих, хто – з обов’язку чи громадянської позиції – дотичний до цих подій через волонтерство, журналістику, громадські організації… Все це триває в іншому щоденному житті, і коли ми говоримо про це мовою критичного  театру, це дає можливість якщо не зрозуміти, то принаймні почути одне одного.

В одній з вистав театру – «Ополченці» –  є слова про те, що легко ненавидіти «узагальненого ворога». А якщо людина сидить поруч з тобою і розповідає про своє життя – про жахливі речі, страшні, але це жива людина, з власним голосом, посмішкою манерами, її вже складніше вважати ворогом. Так само і з іншими ситуаціями, які театр «наближає» ніби через камеру до нашого тут-і-тепер, бо легко співпереживати або «розуміти» те, що зараз відбувається в Криму, коли тільки час від часу бачити в середмісті плакати із гаслами про солідарність, а подивившись перфоманс «Трава пробиває землю», створений на основі сучасної кримськотатарської поезії, звітів ГО «Крим SOS» про катування в Криму і досвіду фізичного театру, коли саме через тіло і його рухи доносяться до публіки ключові сенси.

Описуючи свій досвід як режисери та театрального педагога, Галина згадує, що в під час своєї роботи в Криму в арт-центрі «Карман», вони зі своїми колегами робили класичний, хоч і експериментальний театр. Звичайно, було місце і для пошуку, цікаві трактовки матеріалу, але то було зовсім інакше мистецтво, аніж те, яким вона займається зараз.

Разом із драматургами Деном та Яною Гуменними, режисером Антоном Романовим та ще декількома активістами з театральної сфери моя співрозмовниця почала створювати критичний театру у Києві. Перші вистави були показані у 2015 році, і інтерес до оку метального висвітлення суспільно важливих тем не вщухає досі.

Дехто з цієї групи ентузіастів обрав інший шлях і робить власне мистецтво (зокрема «НЕТЕАТР» Антона Романова), але основна спільнота залишається, знаходячи собі нових однодумці в під час створення вистав, перформансів та театральних акцій. «Для мене документальний театр  зараз – найбільш чесний», визнає Галина, коли ми торкаємось питань документального і критичного мистецтва. Чому саме? Бо ми живемо в час постійно виникаючих розломів між людьми, спільнотами, і якщо спробувати про це говорити зі сцени – з документальною точність – то, можливо, вдасться ці рани чимось «зшити». Власними емоціями, враженнями, переживаннями.

Сьогодні з метою захисту від зовнішнього ворожого світу ми – свідомо чи ні –  вибудовуємо кордон між людьми зі стереотипів, упереджень, власних ставлень до політики, релігії, гендеру тощо. І це перший крок до катастрофи. Так бачить сучасні реалії режисерка PostPlayТеатру. Подолати ці уявні мури можна, досліджуючи той «інший бік реальності», якого переважно намагаємось уникати. Це дослідження не буде приємним, але воно необхідне у соціумі, яке поляризується день від дня.

Перші дні після анексії Криму практично всі ЗМІ заговорили про переселенців і їх проблеми, і так само майже все суспільство об’лося для допомоги. У перші дні АТО на Донбасі,коли ще масштаби трагедії були незрозумілі ті навіть аналітикам, поіменно знали перших загиблих. Далі – статистичні зведення, кількості, назви населених пунктів. Більшість із нас навіть не знає, скільки за скільки кілометрів від лінії розмежування знаходиться те чи інше місто, селище. Якою б не була шокуючою дійсність, людині властиво адаптуватися до неї. Прикро, але часто це відбувається саме через ігнорування того, що «там десь», в газетах і доповідях громадських організацій, не тут і не зараз.

Створивши простір вільного висловлювання для всіх практично соціальних спільнот, PostPalyТеатр, в якому працює Галина, став тим місцем «нагадування про реальність», де можна послухати і поговорити після кожної вистви про те, що цьогодні є тим самим щирим документом епохи.

Вистави, лекції обговорення, школа вуличного театру і перформансу, заснована нещодавно Галиною та подружжжям Гуменних – все це ті «краплі в океані», які, поєднавшись додають повноводності океану культурних практик.Звісно, є те, що дратує і непокоїть і зараз, майже по п’яти роках без рідного місця і дому. «Мене дратують кордони – і між людьми, і фактична адмін.межа з Кримом», визнає моя співрозмовниця. Важко змиритися з тим, що в Криму залишився її дім – як фізичний простір, так  відчуття батьківщини. Там її мати, друзі і знайомі, які не залишили півострів з різних причин, там початок творчого шляху. І вона вірить, що повернення – можливе, і воно не в такому далекому майбутньому. «Впевнена, що ми повернемось в Крим і будемо відбудовувати там культуру». Розуміючи, що зараз там «заповідник соцреалізму» у мистецтві, зокрема театральному, режисерка бачить, скільки багато роботи ще доведеться переробити, щоб створити критичний театр там, де наразі кожне вільне висловлювання може призвести до репресій.

Відео інтерв'ю, створене за підтримки OPEN Media Hub в  рамках проекту «Гендер та ідентичність» можна переглянути за посиланням: https://youtu.be/gwpTNVlykyE

Офіційна сторінка театру, у якому працює Галина, у соціальних мережах: https://www.facebook.com/postplaytheater/