Цей текст написав Грег Клеркс у 2013 році. Він розповідає історію створення проекту Creative Partnership у Литві, описуючи всі передумови для початку революцій у школах країни, яка потерпала від важкого радянського спадку. Ми публікуємо цей текст тому, що ситуації зі школами у Литві і в Україні надзвичайно схожі. Також діяльність «Нового Донбасу» дуже перегукується з тим, що робили Creative Partnership у Литві. Ця стаття допомагає зрозуміти, з чим і за що ми боремося. Її оригінал ви можете прочитати тут: http://aeon.co/magazine/society/greg-klerkx-creative-education-lithuania/

Кілька місяців тому я був свідком сцени з революції, правда, тоді я не сприйняв її саме так. Я перебував у сільській частині Литви, сидів у їдальні просторого центру відпочинку – у кубі, схожому на печеру, в заспокійливих брудно-коричневих відтінках, насиченому цигарковим димом. Здавалося б, місце не призначене для повстання.

Революціонерами тут були радісні письменники, танцюристи й інші творчі люди, котрі хотіли щось випити після плідної праці і більше нічого. Решта ж саме закінчували їсти. Було пізно, і печероподібне приміщення майже спорожніло, залишилася тільки група відвідувачів, що сиділи за декількома столиками. Їх було п’ятеро — суворих, з кам’яними обличчями. Тиша.

Росіяни.

У нашій компанії ми почали перезиратися, з’явилися хитрі посмішки, котрі переросли у бурхливий сміх, дзвін келихів від тостів за наш спільний успіх почастішав. Невдовзі один росіянин вирішив, що це занадто. Він показово і роздратовано жбурнув свою брудну серветку на стіл. Наша компанія принишкла на кілька секунд — цього було цілком достатньо для одного з нашої компанії, клоуна на ім’я Петрас, з подачі котрого почалися пісні і сміх. Він збурив компанію з 11 осіб. Все це тривало до тієї неминучої миті, доки російські відвідувачі водночас люто зиркнули на нас, встали як один і разом полишили приміщення.

У всіх революцій є свої особливі рецепти. Для одних потрібні невдоволення і зброя, тоді як інші залежать від історичних збігів обставин у, здавалося б, звичайний момент: до прикладу, як це було з Розою Паркс під час поїздки в автобусі з роботи додому. Одні виграють на виборах, інші – на полі бою, але більшість перебувають десь посередині і постійно рухаються від одного краю до іншого.

Революція у Литві зараз не схожа на жодну іншу: немає куль, немає танків, немає таємної поліції, на вулицях не вирують заворушення. Литовське слово pasitikėjimas може описати усе щонайкраще. Дослівно воно перекладається як „упевненість у собі” або „віра в себе”. Пізніше я зрозумів, що саме це відбувалося у нашому протистоянні з росіянами у їдальні: звичайне відстоювання свого місця, присутності і наміру. Ми добре проводимо час – це був посил. Хто нас зупинить?

Але у слова pasitikėjimas, як і в багатьох інших у литовській мові, яку лінгвісти люблять за її тісні зв'язки з індо-європейською групою, є глибші значення. Його корінь, tikėjimas, також використовують, щоб передати пристрасть релігійної віри чи причетність до всесвітнього людського почуття. Сучасна Литва прагне не лише заявляти про свою унікальну культуру, але і створювати культурний простір для ідей, точок зору і способів „буття”, що було неможливо за радянської влади. Те, що відбувається у Литві, – це революція душі.

Ще дивовижнішим є вибір зброї для цієї революції: творче виховання. З 2012 до 2014 року уряд Литви підтримує загальнонаціональний проект у школах, призначений розворушити стосунки між учителями й учнями, а також між традиційними і сучасними методами викладання і навчання. Коли справа доходить до основних освітніх показників, Литва демонструє хороші результати: її загальний рівень грамотності, наприклад, вищий, ніж у Великобританії. Але більшість спостерігачів відзначають, що у школах Литви зосереджені на механічному запам'ятовуванні, а не на належних знаннях, і насамперед занепокоєні тим, щоб діти знали своє місце. У класах запитання не заохочують, гамір неприпустимий, і піддавати сумніву мудрість і авторитет учителя – це щось нечуване.

Проект спрямований на те, щоб змінити це все шляхом перейняття досвіду амбіційної програми реформування шкіл у Великобританії, яка називаєтьсяCreative Partnership. Протягом десяти років програма Creative Partnership у Великобританії працювала більш, ніж із 2000 шкіл усіх можливих типів. Імовірно, це була наймасштабніша програма для окремих шкіл, що фокусувалась на тому, щоб зробити навчання більш творчим, як для вчителів, так і для учнів.

Creative Partnership наповнює школи художниками, науковцями, дизайнерами, інженерами та іншими „креативними” професіями. Вони працюють разом з викладачами і дітьми не стільки, щоб вирішувати проблеми, скільки заради того, щоб похитнути підвалини. Якщо хлопчиків не цікавить фізика, тоді що їх цікавить? Можливо футбол? Тоді чому б не розробити творчий урок вивчення фізики на прикладі того, як футбольний м'яч рухається навколо власної осі? (На якому можна дослідити ефект Магнуса, швидкість, силу тяжіння, опір і будь-які інші необхідні поняття). Танцюристи допомагають з математикою, біологи у мистецтві… Creative Partnership активно комбінує предмети, навички та ідеї, щоб надати більше сенсу і задоволення освіті.

У 2010 році, новий уряд, очолюваний Торі (консервативна партія Великобританії), оголосив, що збирається припинити фінансування Creative Partnership у Великобританії. Незважаючи на широке визнання у політичних колах, Creative Partnership вважали дітищем Лейбористської партії; нікого не здивував занепад організації після зміни уряду. На той час директор програми Пол Коллар регулярно розповідав про її успіх перед міжнародною спільнотою, часто на запрошення країн, що прагнули привнести у свої школи більше творчих практик. Одна з таких презентацій відбулась у березні 2009 у Празі.

Під час тієї конференції у Празі Мілда Лаужікайте була куратором програми і працювала у Вільнюсі на організацію під назвою Cultural Contact Point, фінансовану Європейським Союзом і спрямовану на дослідження і пошук зовнішніх ідей про культуру і творчість для їх подальшого втілення у Литві. Лаужікайте – висока елегантна дівчина із сяючими блакитними очима і доброю усмішкою, більшу частину часу вона виглядає як дуже організована аспірантка. Коли вона почула промову Коллара у Празі, то зрозуміла, що знайшла своє покликання.

„Ми багато говорили про те, чому діалог навколо змін у Литві часто ізольований”, – сказала Лаужікайте, яка тепер є програмним директором Creative Partnership у Литві. „Є так багато питань у сфері культури, мистецтва, освіти, державного управління, і у них є багато спільного. Але вони не взаємодіють між собою і це є пережитком радянських часів”.

Фраза „радянські часи” знову і знову виникає у розмовах між іноземцями і литовцями. Це не так незмінно, як може здаватися. Звісно, Литва півсторіччя була при радянській владі, але вона також була і першою радянською республікою, котра проголосила свою незалежність у березні 1990 року, за понад рік до розпаду СРСР. Росіяни становлять лише близько 5% населення порівняно з 25% і більше у сусідніх прибалтійських державах Естонії і Латвії.

Проте серед цих країн саме Литва найгостріше відчуває тягар „радянських часів”. Частково це пов'язано зі структурою: на відміну від сусідньої Естонії, котра почала впроваджувати радикальні реформи пов'язані з вільною торгівлею після набуття незалежності, чим врешті відправила стару радянську систему на смітник, Литва значною мірою дозволяє ієрархії радянського типу пливти за течією без змін у 21-му столітті. Як наслідок, переважна частина литовського суспільства, включно зі школами, зберігає відчутний присмак авторитаризму, що багато хто, зокрема і Лаужікайте, вважають перешкодою для спроб Литви цілком відбутися як сучасна, іноваційна країна з вільним мисленням.

Лаужікайте символізує нове і переважно молоде інтернаціонально орієнтоване покоління литовців, які часто подорожують, – перше повністю пострадянське покоління, яке досягло впливового повноліття. Незважаючи на їхні айфони і модний одяг, це покоління не стільки хоче бути Заходом, скільки шукає у Заході найкраще для того, щоб збудувати сильніше, цілеспрямованіше почуття литовської ідентичності.

„Це складно змінювати, тому що це більша система, що добре закріпилась” – сказала вона мені. „Але коли йдеться про дітей, хто б не хотів знайти способи для покращення якості, кращих ідей? Можливо, у цьому сенсі, це було єдине місце, з якого ми могли би почати”.

Конференція у Празі привела до запуску 2011 року пілотного проекту для перевірки того, чи зможе творчість у школах мати результат у Литві. Посередником пілотного проекту був Артурас Василяускас, директор Британської Ради у Литві, котрий також надав фінансування. У Великобританії Creative Partnership виявилась особливо ефективною у залученні „втрачених” або „майже втрачених” дітей: тих, для кого школа надто рано стала тягарем, а не трампліном. Василяускас описує свою історію дуже просто.

„Я навчався у школі у глибокі радянські часи”, – розповів він мені. „Я був дуже поганим учнем, дуже неслухняним. Я не міг навчатися у цій тиші, механічним чином. Але там була одна вчителька, яка завжди дозволяла нам галасувати і ставити безліч питань, які зазвичай не дозволяли ставити. Пригадую, під час одного уроку вона сказала: „Ви всі, підіть у ліс і полічіть, скільки кроків до озера, тоді повертайтесь і розкажіть нам”. Це було одночасно і математичне завдання, і природознавче, і соціальне. Це було вкрай незвично, і я, звісно, запам'ятав це назавжди”.

Багато в чому розповіді вчителів універсальні, принаймні на Заході: пригадайте, наприклад, фільм „Товариство мертвих поетів” чи новелу „Для сера, з любов'ю”. Проте це огидний досвід школи, а не світла пам'ять, яка здається визначальною рисою для багатьох литовців, з якими я працював. Для когось участь у проекті Creative Partnership є способом виправити неправильне. Це може завести на тернистий шлях. Одна з практиків, дізнавшись, що її направили на роботу в її ж початкову школу, виразно зблідла від такої перспективи: „О, ні, – тихо мовила вона. – Як я можу повернутись туди?”

Коли я і мої колеги пропрацювали багато років практиками і тренерами з Creative Partnership у Великобританії, нас попросили підготувати литовську програму. Це не рідкість, коли представників творчих професій просять попрацювати в школах, але Creative Partnership просить, щоб художники, а також науковці, інженери, конструктори, думали про себе як про „творчих практиків”, а не як про професіоналів і спеціалістів. Різниця дуже тонка, але вона має вирішальне значення.

Художник співпрацює з Creative Partnership не для того, щоб створити шедевр мистецтва і навіть не для того, щоб навчити дітей базовим художнім навичкам. Натомість, художників просять застосувати свою художню інтуїцію – ті уміння і навички, які дозволять їм „бачити” творчо – для вирішення глибших проблем, таких, як прогули, неуспішність і поведінкові негаразди. У цьому сенсі практики виконують роль творчих консультантів: вони – зовнішні очі, котрі не бояться порушувати закостенілі традиції.

Філософія Creative Partnership починається з простої ідеї, що вчителі хочуть навчати і діти хочуть навчатися, але інші речі часто заважають цьому. Найрозповсюдженіша ідея, з якою треба розібратися, з учителями, батьками і навіть школярами, – це ідея про те, як відбувається „навчання”. Досвідчені практики з Creative Partnership починають з малого. Звичне проведення уроку за межами класу – у спортивній залі, під деревом на майданчику – може спричиняти дивовижно позитивні зміни у сприйнятті учнів лише тому, що це включає новизну і викликає цікавість. Це спроба трохи прочинити вікно, у яке входять нові ідеї. Це може бути одноразове зауваження вчительки, котра розповіла, що знайшла нові способи спілкування з учнями; це може бути один учень, котрий почав з’являтися в класі, а не постійно прогулювати школу.

Практики мають діяти жваво. Можливо, більше, ніж у будь-якому іншому інституті, у школах суспільство оголюється: його цінності, його прагнення і його культурні та політичні коди легко побачити всім у роботі; видно, що на краще, що на гірше. Проте, пропрацювавши з учителями, художниками і студентами в шести країнах, я виявив, що деякі речі є універсальними. Школи – місця постійних змін, але вони можуть бути глибоко консервативними – не в останню чергу через те, що вони є найбільш регульованими, структурованими і процедурними суспільними просторами у будь-якому суспільстві. Навіть найдрібніші зміни можуть мати непередбачувані наслідки у плані робочого навантаження, навчальної програми, ресурсів і завжди делікатних взаємин між учителями, учнями і батьками.

Якщо виїхати за межі яскравих, сучасних міст Вільнюса і Каунаса, стає очевидним, наскільки тонкий баланс між змінами і стабільністю у литовському суспільстві. Більша частина сільської місцевості, що її омивають льодовики, плоска як млинець, з веснянками невеличких озер, оточених дубовими гаями. Три мільйони жителів країни розкидані по всій території розміром із Західну Вірджинію, де між найвіддаленішими точками лежить шлях у щонайбільше 3 години. Багато практиків Creative Partnerships долають понад 100 миль, щоб працювати у школах з однією кімнатою, у крихітних поселеннях, де інтернет досі новинка. Деякі практики залишаються ночувати у домівках учителів чи, як в одному випадку, в наметі на території самої школи. Стійкі упередження та стереотипи – особливо довкола інвалідності, сексуальної орієнтації, етнічної і расової відмінності – можуть стати серйозним викликом для сучасних міських професіоналів.

Програму Creative Partnerships у Литві випробують у близько 10% шкіл країни, що робить її швидше експериментом, ніж рухом. Навчання відбувається емоційно, але, як правило, у позитивному ключі: багато практиків сказали, що відчувають нову силу для змін – штовхаючи на сміливі припущення, заохочуючи вчителів і дітей довіряти своїй творчій інтуїції і допомагаючи вказувати на жорсткі структури всередині шкіл, котрі зрештою стають реліквіями минулої епохи. Встановлюються нові зв’язки і з’являються паростки нових культурних проектів з прицілом на прийняття ризикованих рішень. Підхід вільнодумного Creative Partnerships застосовуєють в інших середовищах і галузях.

„Надто часто у Литві ми вважаємо, що зміни неможливі чи що вони для когось іншого», – каже Василяускас. – Більшість завад проходять з комуністичного періоду особливо невіра у зміни. Це має не стільки культурний скільки соціальний характер. Це те, як ми навчились поводитись, і тепер ми маємо це забути”.

У липні цього року Литва буде головувати у Європейському Союзі. Країну, що головує, змінюють що шість місяців, нею стає одна з 27 країн-членів ЄС. Литва – перша з країн Прибалтики, що отримала таку можливість. Хоча цей статус в основному є протокольним, головування в ЄС – шанс для світу по-новому поглянути на державу, що тримає скіпетр. Литва почуватиметься помітнішою на світовій арені. Creative Partnerships добре відповідає тому образу, який хочуть проектувати молоді литовці: перспективні, активні, сучасні.

Коли я востаннє бачив моїх друзів, які вигнали наших російських товаришів з їдальні, ми збирались, щоб переглянути документальну фотопрезентацію одного зі шкільних проектів, який було зроблено протягом року. Творче навчання частіше важче осягнути, ніж сухі результати іспитів. Тому важливо задокументувати, що насправді відбувається. У формі аудіозаписів, питань і відповідей, замальовок і нарисів, фотографій, відеозаписів… усе, що може у короткій формі висловити і надати сенсу творчості у дії.

Проект вишукано простий: клас початкової школи, у якому були проблеми з грамотністю, повели на екскурсію у місцеве співтовариство, де митці звуку влаштували їм «слухальну» подорож. Після запису звуків та їх опису, учні інтегрували їх в історію, яку розповідали вчителям, іншим учням і батькам.

Перевагами докладної документації є те, що іноді вам вдається виявити щось несподіване і дивовижне. Учні та вчителі отримали сотні фотографій з проекту прослуховування і почали помічати на них хлопчика, що поводився незвично. На перших фотографіях хлопчик сидить на віддалі в іншому кінці кімнати, поки решта дітей з ентузіазмом створюють проект «підслуховувальних пристроїв», помічаючи подробиці їхньої «слухальної мандрівки», створюючи їхню оповідь. З кожною фотографією хлопчик наближається до решти дітей усе ближче, спершу просто спостерігаючи, потім допомагаючи, і нарешті, беручи участь. До кінця проекту він стояв перед класом читаючи вголос частину історії своєї групи. Хлопчик був єдиним російськомовним у класі. Він не міг ні читати, ні писати литовською і був дуже закритим; у школі почали турбуватися, що не зможуть про нього подбати, і він провалював майже всі предмети. Після проекту його мовні навички помітно поліпшились і він став, судячи з усього, повноцінним учнем свого класу.

Під час перегляду серії фотографій над нами запанувала тиша, але потім вона вибухнула оплесками і захопленими вигуками. Pasitikėjimas революція зробила ще один скромний крок уперед.