Цей допис я пишу не для оцінок, він стосується тільки тих, хто на хвилі подій в країні став волонтером. Не вирішив, не готувався, а став волонтером несподівано для себе.

   Це мій досвід. Аналізуйте, робіть висновки.
В останній час багато пишуть про те як розвинувся волонтерський рух в Україні. Справді це так. Відмінність сьогоднішнього волонтерства, від того що я бачив раніше, велика.  На мій погляд, ця відмінність в потужній само мотивації волонтерів.  Це нове покоління, не за віком, а за особливостями. На мою думку, це гарно і погано водночас.

Гарно, тому що цей вид волонтерів високоефективний, погано, тому що це волонтери – фенікси. Люди які високо мотивовані на результат, але не знають техніки безпеки для волонтерів.

Практично ці люди знищують своє особисте життя, бізнес, роботу за ради високої мети. Тому хочу поділитись власним досвідом, можливо він стане в нагоді нашим волонтерам. Викладу інформацію не у вигляді порад, а опишу як було зі мною.
  Мій досвід волонтерства становить п’ять років. Людина я емоційна, тому до останньої крапки проживав кожну свою справу. Тому цей текст стосується саме такого типу людей. Вибачте за подробиці, але буду писати все як є. Одного разу я шукав туалет, бачу перед собою двері, відчиняю і запитую чи є він в цьому приміщенні. Виявилось, що я потрапив в новостворений реабілітаційний центр для дітей інвалідів. Світла не було, вікна забиті фанерою і  страшенний холод. Приміщення напів підвальне. Після спілкування з працівниками я був розлючений, куди дивиться наша влада, чому не допомагає бізнес і так далі. З того моменту, справа цього центру стала моєю особистою.  В мене була сім’я і робота, вихідним був лише один день на тиждень. Я пообіцяв витрачати цей день на допомогу центру. Спробував взяти на себе функцію забезпечення, бігав по підприємцям, шукав гроші та послуги для роботи центру. Моя мотивація була дуже високою і компенсувала мою необізнаність. Результати були, на мій погляд, вражаючими. Нам дарували нові вікна, з’явився інтернет, надавався безкоштовний транспорт та інше. Кожну відмову я переживав як особисту образу, кожну перемогу проживав всіма клітинами душі. Якась ейфорія, справжні «американські гірки» в емоційному плані. Сказати що мені було погано, ні. Я насолоджувався тим що відбувалось. Я корисний, ефективний, роблю гарну справу. На справді я мав величезну кількість бонусів, вони були не в грошовому, а в емоційному і репутаційному еквіваленті. І виявились настільки важливими та привабливими для мене, що я не міг відмовитись від них навіть коли почались проблеми. А вони почались.

  Вихідний в мене був тільки один, дружина забула коли ми його проводили разом, відбувались конфлікти. Робота почала страждати, все більше часу займало волонтерство, об’єм роботи ріс і вимагав додаткового часу і сил. Але це був прихований конфлікт, тільки дружина могла говорити прямо, хворі діти потребують допомоги, а як же я? Роботодавець теж казав, це гарна справа, але не договорював що я перестаю його влаштовувати, велику частину своєї праці доводилось перекладати на колег. Зарплатня зменшувалась, збільшувалась кількість днів коли я не працював. Матеріальний стан погіршувався. Створився сильний дисбаланс, фінансові справи та особисте життя різко погіршилось, але я в стані ейфорії і мені добре від корисної справи яку я роблю.
  Панове волонтери, чи не відбувається з вами теж саме? Якщо так читайте далі.
Я був абсолютно глухий до оточуючих які намагались мене схаменути. Ви що не розумієте як це важливо? Відповідав я. Якось тонко все виходило, справа яку я робив була справді доброю і важливою, аргументи закінчувались. На жаль вигоряння і самознищення на благо великої мети не може продовжуватись вічно. Десь через пів року ейфорія почала проходити. Мені з кожним днем ставало все важче. Прийшов стан в якому я почував себе спустошеним. Але замість того щоб все проаналізувати і визнати свої помилки, все вилилось в невдоволення і критику. Винними стали: держава, організація якій я допомагав і навіть батьки діточок. Мені здавалось що якби всі приклали хоча б частину моїх зусиль, все було б добре.  Але мене все таки попросили підти з роботи, в мене народилась донька і я все покинув, щоб рятувати ситуацію яка склалась.
На щастя мені вдалось зробити висновки і я повернувся до волонтерства озброєний своїм досвідом. Теоретично я відобразив його в дописі «Самодопомога, робіть все для себе». Зараз я вважаю, що краще бути менш корисним, але багато років поспіль (і професійно), ніж бути супер ефективним протягом півроку, проклясти все і всіх і зруйнувати своє життя.