Ні для кого не секрет, що ми живемо в час нових медіа. Порівняно з традиційними, вони вимагають нових стандартів та підходів у подачі інформації. Аудиторії (читачам) вже не достатньо чути думки з приводу того чи іншого явища публічної особистості. Думки, смаки, стиль життя, досвід звичайної людини є не менш цінними, ніж досвід та погляди зірок, політиків, спортсменів… Це підтверджує бажання багатьох спілкуватися у соціальних мережах, щоб ділитися один з одним цікавою інформацією, постити та перепощувати її.

На одному з навчальних гуртків для журналістів ми опановували навичку відеозйомки, а також вчилися, як саме потрібно робити відеоопитування. Готуючи матеріал «Самоорганізація від побутового до національного рівня (відео)» ми вирішили втілити знання на практиці і шукали «рецепти самоорганізації» вулицями столиці з відеокамерою в руках.

Опитування перехожих, пошук людей, що успішно змогли самоорганізуватися, вимагали час та терпіння; а ще – бути спостережливим. Спостережливість – неодмінна якість репортера. Отже, що ж я наспостерігала?

З 11 опитаних 6 відмовилось говорити на камеру. Проте це хороший результат. Камера та мікрофон вражаюче діють на перехожих і спонукають відповідально поставитися до відповіді на питання. Пригадую, коли я робила усне опитування серед перехожих, часу довелось витрати вдвічі більше, адже кількість відмов була значно більшою. Ну не переконує людей кореспондент з блокнотом та ручкою в руках!
Колись читала дослідження, в якому зазначалося, що пацієнти довіряють більше лікареві у білому халаті, ніж медикові без такого маркера його професійної належності, якщо, навіть, це буде один й той самий спеціаліст. Так само й тут: на людей камера, мікрофон, диктофон якось магічно вражаюче діють. Проте одні піддаються цій магії, а інші – тікають. Чоловіки, порівняно з жінками, відмовляючи, не пояснювали, чому не хочуть говорити на камеру. Один з таких сам підійшов до нас і почав мучити мого колегу Максима, який виконував функції оператора, питаннями про налаштування відеокамери. Але він одразу ж зник, тільки-но я попросила відповісти на декілька питань для відеоматеріалу, навіть не вислухавши мене про що саме я хочу його запитати
Були й такі, що не наважилися давати інтерв’ю, проте зухвало заглядали в камеру, проходили повз так, щоб обов’язково потрапити у кадр, стати фоном картинки та людини, що погодилася поділитися своїм досвідом. Ну як тут не згадати російське прислів’я «чужими руками жар загребать»? 
Більшості жінок було важливо надати причину відмови. Серед основних відмічали наступні:
• Я негарно виглядаю, в мене погана зачіска.
• Я не вмію красиво говорити
• Я боюся говорити на камеру

Як на мене – сценічний макіяж, гарна вимова та красиві слова не завжди є показником якісної інформації. Головне – не як ти говориш на камеру, а про який свій досвід розповідаєш. Адже часом досвід – це найцінніше.

Аргументацією відмови було й таке: мовляв здобутків немає, ніякого досвіду, нічим поділитися не можемо, нічого такого у нашому житті не було. І тут виникають питання: наскільки ми активні в своєму житті? наскільки ми самі вирішуємо, де нам бути і з ким, самі знаходимо вихід зі складних ситуацій та шляхи подолання труднощів? Якщо ми не вміємо чи не хочемо організовувати власне життя, то як можемо вимагати цього від інших?

Зі свого досвіду можу поділитися знахідками, що допомогли мені налагодити первинний контакт з потенційними інтерв’юерами на вулиці:

• Не треба боятися підходити до перехожих. Навіть, якщо вам здається, що людина не комунікабельна і навряд чи погодиться говорити на камеру. Ви не вмієте читати думки. Тому звертайтеся до всіх, хто потрапляє в поле вашого зору.
• Краще підходити не до однієї людини, а до групи людей. Компанія більш охоче йде на контакт і, як правило, «делегує» від себе найбільш «говірливого». Можна запропонувати, щоб говорили на камеру двоє, по черзі. Так вони будуть почуватися більш впевнено та доповнювати один одного.
• Людина, яка сама хоче дати коментар, буде крутитися біля вас (а не заглядати в камеру і йти далі!) Від вас вимагається вчасно помітити це і запропонувати співпрацю.
• Активно налаштовані бабусі охоче говорять на камеру. Але тут є ризик, що їхній коментар перетвориться на чергове звинувачення влади та різних держструктур.

• Звертаючись до перехожих за коментарем, логічно та коротко поясніть суть вашого запиту. Запропонуйте в якості приклада можливі варіанти ходу думок.
• Безпосередньо перед записом міні-інтерв’ю проговоріть з людиною приблизний текст. Тоді ваш співбесідник буде почуватися впевненішим та дасть більш розгорнуту відповідь.
• Задавайте уточнюючі питання. Особливо, коли чуєте у відповідь загальні фрази.
• І останнє – не бійтеся імпровізувати! Найкращі питання та відповіді народжуються несподівано.

А що ви могли б порекомендувати, щоб зменшити кількість відмов та отримати позитивний результат при запиті?