Люди часто порівнюють своє життя із смугастою зеброю, що ділить час, прожитий нами на Землі, на чорні і білі смуги. Радісні, світлі, добрі моменти життя пролітають швидко наче казкова жарптиця, яку ти вічно не встигаєш вхопити за хвіст, аби затримати цю довгожданну мить щастя. А коли приходять проблеми і біда стукає не прошеним гостем у вікно, здається спиняється годинник і секунди тягнуться, мов вічність. Життя видається похмурим, осіннім сірим днем. Та все ж ми лукавимо, називаючи цей відрізок часу чорним. Навіть у складні часи нас оточує денне світло, сонячне проміння все ж спадає на довгі темні смуги, виграючи різними відтінками, радісна усмішка дитини виблискує добром у наших душах, зрештою, різноманітні освітлювальні прилади, теж здатні боротися з темрявою. На багато гірше тим людям, що вічно живуть у мороці сліпоти, і навіть веселий сонячний зайчик не здатен ускочити, бодай ненароком, у їхню буденність.

Такі думки не раз приходили мені до голови, коли у поле мого зору потрапляла людина з ціпком і у темних окулярах. Саме з такими думками, я їхала на зустріч з головою Вінницького осередку громадської організації «Центр мистецтв інвалідів України», Людмилою Дворніцькою. Мешкає вона у невеличкому, але дуже мальовничому селі Медведівка, та жінка, на жаль, не бачить цієї дивної краси, оскільки багато років тому втратила зір, таку страшну ціну сплатила вона за щастя материнства, у свої 25 років.

Здійснити подорож у цей маленький куточок України мене спонукали чудові вірші, котрим дає життя Людмила Дворніцька. Жінка має не аби який талант до віршування і крилата муза поезії постійно навідує її, розвиднюючи світ.

Однак про темряву, згадувану мною раніше, не було й мови. Мене зустріла гостинна, веселенька господиня, що пригощала своїх гостей ароматною кавою та бутербродами з свіжоспеченим, ще теплим хлібом, чим приємно вразила мене та здивувала, адже в теперішній стрімкий час сучасності, люди вже почали забувати смак спеченого власноруч хліба. А ця жіночка, котрій доволі не легко це робити, все ж зберегла таку чудову традицію для своєї родини. Сім’я невеличка: мати пані Людмили Неоніла Вікторівна та двоє дорослих синів, один з яких уже вийшов на власну життєву дорогу, а інший лише стає на крило.

У невимушеній розмові в маленькому колі друзів Людмила Станіславівна розповідала мені про своє життя-буття, знайомила із різноманітними технічними новинками, що полегшують її побут: телефон, котрий озвучує все, що відбувається на його дисплеї, диктофон, навігатор, який вказує шлях, книги написані шрифтом Брайля та знаряддям для письма. Були й цікаві життєві історії, і оповідки про кумедні випадки, котрі ставалися у їхньому селі, і гумор, і сміх. Я бачила перед собою гарну, цікаву, сильну духом людину, і чудову співрозмовницю. Здавалося, що немає в житті Людмили Станіславівни тієї важкої, темної реальності. Але ж ні, таки є, просто її мужність і сила волі не піддаються смутку та печалі.

Я не втрималась і запитала у поетеси, що допомагає їй не падати духом? Вона відповіла: –– Віра в Бога – і продовжила свою розповідь далі – Коли це сталося, всього було і сльози, і біль, і відчай, і думки усілякі погані, а потім я зрозуміла, що з Богом легше. Помолилась, від душі відлягло, і пішла займатися своїми справами. Часом мені здається, що це випробування не лише для мене одної, а й для всіх хто навколо мене. Я щодня бачу доброту людей і їх співчуття. В селі немає жодної людини, котра б чимось нам не допомогла. Часом десь треба вийти, до магазину чи ще деінде, для мене це важкувато, бо я і у себе в господі блукаю трохи, але тут маю вже свої орієнтири і так дістаюсь потрібного місця. А от виходити за ворота трохи боялась, та зараз вже ні, бо хто не зустріне мене в дорозі зупиниться, спитає: «А куди це ти, Людмила, йдеш?» - кажу – До магазину. «То бери мене під руку та й підемо».

– А коли у вашому житті з’явилась поезія і чи допомагає вона вам якось у житті.

– Ой, та давно це було, ще у шкільні роки, з того часу ще й досі пишеться. Спочатку мої шкільні свята не обходились без власних віршів, потім діти попідростали пішли до школи, то вчителі постійно просили щось зачитати на шкільних заходах, так воно й було.

– Мені відомо, що крім поезії, у Вашому житті була ще й інша любов – музика, це так?

– Так, музика відіграла важливу роль у моєму житті. Я закінчила Вінницьке музичне училище по класу фортепіано, а потім була викладачем у музичній школі в СМТ Комсомольське.

– А яка ваша улюблена тематика у віршах?

–– Та, по різному буває, що на душу ляже: і про любов пишу, і про природу, багато віршів присвячених релігійній тематиці, часом щось пишу на замовлення.

– Є така думка, що вірші написані на замовлення не такі щирі, як ті, що пишуться, наче, самі пособі, як ви ставитесь до цього твердження.

– Ні, мені так не здається, все одно ти переймаєшся тим про що пишеш і слова йдуть від душі.

– А от як ви вважаєте, вірші приходять до поета самі собою, як натхнення, чи це лише результат його власних зусиль та праці.

– Звичайно, вірші часто, приходять в гості, так наче кимось продиктовані, лише встигай записувати. А, іноді, буває дуже довго не можеш підібрати потрібного слова, тоді потрібно відкласти його на деякий період, прийде час і він допишеться.

– А свої вірші ви записуєте, чи в більшості запам’ятовуєте?

– Спочатку, звісно, тримаю в пам’яті, а потім прошу когось щоб записали, бо інакше забудеться.

– Чи бувають у вас часи, коли не пишеться? 

– Звичайно, всі ми люди, і у кожного бувають часи занепаду духу. Були і в мене часи депресії, коли здавалось, що все дарма і мої вірші, і все, що я роблю нікому не потрібно. Але тоді, від своїх друзів я почула, що має відбутися конкурс творчості серед людей з обмеженими можливостями «На крилах натхнення», що проводив ВСГО «Конфедерація громадських організацій інвалідів України», я без особливих надій надіслала туди свої вірші. Мене запросили взяти участь у цьому заході. Це був 2010 рік, я тоді посіла друге місце серед поетів, і ця невеличка перемога мене надихнула і окрилила. Крім перемоги і певного визнання цей захід познайомив мене з багатьма цікавими, розумними, талановитими людьми, котрі, не зважаючи ні на що, творять, спілкуються, працюють, будують своє життя. І ці люди, вони не з обмеженими можливостями, а навпаки люди з необмеженими можливостями.

– Але ж ви неодноразово брали участь у цьому фестивалі?

Жінка піднялася зі стільця, підійшла до серванту, дістала звідти свою нагороду поставила на стіл і мовила:

– Знайомтесь – це Ніка, нагорода за перше місце. У другому фестивалі «На крилах натхнення» у 2011 році. Тоді вже всі учасники зустрічалися як друзі, ділились своїми враженнями, новинами та подіями життя. Знаєте, мені часто говорять, що бути сліпою – це найгірше, що може бути, а я з тим не згодна. Мені здається, що вже краще не бачити, ніж мати якусь гіршу біду. Для мене, що важливо, щоб було на кого опертися, і мені все під силу. Але ж є люди, кому ще гірше без рук, без ніг та живуть, не скаржаться, пристосовуються до всього. А хіба ж у здорових людей немає проблем? Є та ще ж які. Тому не варто зневірюватись і замикатися у собі, якщо щось стається, значить так має бути. Бог не дає більше ніж людина може витримати.

– Пані, Людмила, а про що ви зараз мрієте, є у вас якісь особливі прагнення, бажання?

– У мене є лише одна, найбільша і нездійсненна мрія. Хочеться побачити людські очі, бо про все інше я маю хоч якусь уяву, а очі людини вони неповторні у кожного свої, особливі. Їх не можна пізнати на дотик…

Це говорила мені жінка, котра не бачить денного світла і усієї чудової краси довкола, мешкає в селі, а життя там не легке навіть для цілком здорових людей, воно далеке від облаштованого комунального раю, до котрого звикли міські жителі, немає ніяких особливих умов, лише щоденна селянська праця. І, не зважаючи на усе це, вона не скаржиться, не падає духом, не втрачає віри. Дуже співчуває тим, кому ще гірше, і натхненно, старанно творить поезію своєї душі.

Коли, час моєї гостини скінчився, я поверталася до свого міста у піднесеному, світлому настрої, наче відкрила для себе якусь важливу життєву істину, котра допоможе і мені пережити всі негоди. І тепер рядочки літер на моніторі мого комп’ютера, приємні спогади про спілкування з Людмилою Дворніцькою і її добрі вірші освітлюють і мої темні смуги життя.

Розмовляла Ольга Мельник