Вулкан… 13 років тому, у травні 1997 року я зарікся перетинати західний кордон України потягом – не витримав психологічного тиску зміни коліс (але про це трохи згодом). Я досить багато подорожую заробляючи на консультаційних послугах за межами західних кордонів України і жодного разу протягом 13 років на зрадив власного рішення… Однак народна мудрість, що виражена у приказці «ніколи не зарікайся…», плюс ісландський вулкан екстреміст зробили своє діло. Пишу цей пост під час зміни коліс у справді смердючому потязі Варшава-Київ (місце в купе українського вагону)у майже рідному Ягодині…
Зустріч цивілізацій… 13 років тому я зробив для себе висновок, що 2,5 годинна зупинка на кордоні через давнє тупе совкове рішення це тимчасове негативне явище, яке невдовзі подолає молода українська держава. Погодьтесь, тупо стояти просто так, збільшуючи тривалість подорожі на 20%. Я думав, така прикрість турбує не тільки мене, а й молоду українську державу, яка швидко почне руйнувати «ягодинську» стіну. Але за 13 років нічого не змінилось… Стіна міцна і дає яскраво відчути: «а ось і совок», або «прощавай, совок», залежно від напрямку руху. Погодьтесь, тупо… А ось і цікавинка, щойно із сусіднього купе вийшов працівник вагонного депо, де відбувається заміна коліс, після того як закрутив «гайку» і «накатив» із пасажирами, святкуючими зустріч з матьківщиною. Не буду переказувати все почуте із сусіднього купе, зауважу тільки, що «депошник» щиро передав пасажирами вітання Хрещатику… Ще цікавинка, 2 молдовани і 1 «руській» голландець вірменського походження (мої сусіди по купе) сперечаються як правильно: «на украіну» или «в украіну»…
Етика в діяльності українських ОГС… Так сталось, що вулкан сплутав плани багатьох людей. Раптом «публіка прибічників потягів з різних причин» поповнилась ще й жертвами вулкану: пасажири, що звичайно подорожують літаками, спустились з небес. Таке «падіння» часто веде до раптових цікавих зустрічей і висновків: зокрема сьогодні я їхав в одному вагоні з мером середнього українського обласного центру та його соратниками. До чого тут етика? А ось до чого: у вас ніколи не виникало бажання виправити слово «Україна» на паспортах співвітчизників, дивну поведінку яких ви спостерігали за кордоном? Виправити на Будь-яке-Фасо, наприклад. Прошу зауважити, в тому, що я зараз напишу, винна виключно вулканічна хмара (навіяла): подібне бажання виникає у мене досить часто, коли я зустрічаюсь з прикладами «етичної» діяльності українських ОГС. Заради «правильного» перерозподілу донорських коштів «етичний» принцип «загадь колегу і отримай грант» стає основним чинником впливу на поведінку значної кількості українських ОГС, що мають доступ до донорських вух. Саме до вух, бо «очі» для фільтрування почутого багато донорів чомусь не застосовує. Хоча тут не про донорів, а про українські ОГС. Чи є шанс у етики солідарності в діяльності українських ОГС? І що треба робити, аби шанс з’явився і щоб не сталось як з «ягодинською» стіною…