•  

+ Пiдписатися

Невідомий-відомий Львів: пам’ять поколінь та примирення пам’ятей   

Під час візиту до Львова учасники проекту «Від руйнування до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві» мали багато тем для розмови. Одна з найголовніших — про те, чого прагне багато громадян нашої країни — примирення пам'ятей. Трагичні і контроверсійні моменти історії міста Лева, про які розповіла учасникам Програми культурного обміну доцент Українського католицького університету, філософ історії, Орися Біла, відкрили для нас зовсім інше місто та його непочуті голоси і непробачені епізоди. Пропонуємо і вам разом із нами замислитися над звичними образами та гаслами.

                                          На фото: Орися Біла

Кожного разу, коли балакучий екскурсовод розпочинає екскурсію на львівській Площі Ринок, він насамперед вказує на назву: Львів, Львов, Lwów, Lemberg. Усе це – назви однієї і тієї ж місцевості, що пригадують нам про її багатовікову історію, але водночас залишаються видимим знаком її розрізненої ідентичності. Наче панянка, котра неодноразово виходила заміж, змінюючи щоразу прізвище, Львів щоразу змушений переосмислювати себе заново. Для багатьох із нас, львів’ян та не львів’ян, Львів – це колиска українськості, культурна столиця, місце, де плекають національну ідентичність, пам’ятають про історію. Він – наче компас, по якому можна звірити давнину української державності, водночас він наш символ боротьби за свободу та незалежність. Впродовж багатьох років таким це місто було і для мене особисто, поки одного разу мої іноземні колеги не показали мені карту Львова та попросили провести їх на місця масових розстрілів ІІ Світової війни. Позначка на карті вказувала на місце, що знаходиться якихось двісті метрів від дому моїх батьків. Лисиницький ліс, до якого хотіли потрапити мої друзі, розташований майже на самому кордоні міста, віддавна був традиційним місцем розваг для дітей та дорослих нашого району. Однак цього разу він постав переді мною в іншому образі. Підніжжя гори, з якої ми щороку з’їжджали на санках, виявилося місцем розстрілів. Саме сюди під час ІІ Світової війни німці щоденно на грузовиках привозили та розстрілювали в’язнів"Цитаделі" та Янівського табору, а також тисячі звичайних львівських євреїв, затриманих на площах і вулицях міста під час численних облав. Таким чином було знищено майже 200 тисяч людей. В 1943 році, коли стало зрозуміло, що німці відступатимуть, було прийнято рішення викопувати та спалювати трупи, аби не залишити жодних свідчень минулого. Для кращого ефекту (пробачте за цинічність цього виразу) попіл просівали на ситах. Не всі кісти згорали відразу. Тому гестапо подбало про те, щоб на місце страт був доплавлений також спеціальний млин для перемелювання залишків кісток.

Коли ми з колегами зайшли в ліс, звичайно, усього цього давно там не було. Признаюся, що до дня нашого візиту ані про злочини гестапо, ані про масові убивства, що відбувалися у Лисиницькому лісі, я ніколи не чула. На одному з пагорбів є лише скромний дерев’яний хрест з написом «Тут поховані італійські солдати».

На фото зображення хреста, що орієнтовно знаходиться на місці, де відбувалися масові страти львівських в'язнів. Фото взяте з блогу mankurty.com

За іронією долі, на вулиці, де я живу, немає жодної сім’ї, яку можна було б назвати свідками цієї трагедії. Моя родина, як і більшість наших сусідів, приїхали до Львова набагато пізніше, у 1950-х рр. Проте старожили села Лисиничі,від якого власне і походить назва лісу, знають набагато більше. Кажуть, що дехто навіть пам’ятає, як над лісом тижнями стояв запах паленої людської плоті.

Скажу відверто, до такої історії Львова я була не готова. Жоден з львівських путівників не повідомляв про це. Жоден зі шкільних учителів ніколи про це не говорив. І вже точно про це ніколи не розповідали в нашій сім’ї.

Наступного разу, опинившись на площі Ринок, я дивилась на неї іншими очима. Такого міста я не знала. Не була більше певна, що розумію, де живу, і чи є ці люди довкола львів’янами. Гомогенний, зрозумілий, рідний Львів несподівано зник. З усіх моїх знайомих львів’ян лише одна сім’я могла прослідкувати своє коріння до передвоєнного Львова. Більшість були переселенцями з нинішніх польських територій та навколишніх сіл або нащадками колишньої радянської номенклатури. Заради справедливості слід зазначити, багатьом довоєнним львів’янам вдалося утекли; багатьох, особливо поляків, примусово виселили за межі Радянського союзу в рамках операції Вісла. Але факт залишається фактом: наприкінці 1940 – на початку 1950 рр. у львівській історії зяє величезна діра: так начебто місто вмерло і було заселене знову.

***

Образ Львова як культурної столиці України, осередку українськості, був надзвичайно популярним у перше десятиліття незалежності. Саме до нього досі реферують ворожі пропагандистські ЗМІ, коли говорять про «бандерівський» Львів і про те, що за незнання української мови у Львові можна зазнати фізичних переслідувань. В 1990-х рр. цей образ допомагав львів’янам окреслити власну ідентичність у ситуації відносно гомогенного радянського простору, домінантним в якому від початку була російська культура. Говорити українською, носити вишиванку, пишатися своїм етнічним походженням – усе це спрямовано на те, щоб підкреслити, що ми – інші, ми – автохтонні, ми маємо власну культуру, і ось вона – реалізована у чудовому міському просторі, українському Львові.

***

В невеликому есе «Ніцше, генеалогія, історія» французький філософ Мішель Фуко стверджував, що європейці традиційно використовували історичну науку, щоб віднайти у минулому підтвердження власної ідентичності. Історія служила дзеркалом, в якому «впізнавали» себе в минулих постатях та епохах (зрештою, ми це робимо і досьогодні), стверджували тривкість та надійність власних традицій, проголошували істину. Відчайдушне прагнення локалізувати себе в історії було свідченням потреби отримати владу на плинністю власного буття. Історія у певному сенсі замінила модерним європейцям метафізику. Образ споконвічно українського Львова був абсолютно необхідним в час, коли народжувалася українська державність. Проте існують інші Львови: Львів австрійський, польський, радянський… Історія Львова, так само як історія України, стала справжнім полем битви за істину. Варто лише пригадати, скільки разів за останні п'ятнадцять років переписувалися шкільні підручники з історії України, щоб зрозуміти, про що йдеться.

Але про що насправді говорить нам Історія кожного разу, коли ми переокреслюємо власне розуміння минулого? Чи не є вона нашим дзеркалом, дивлячись у яке, ми насправді переписуємо себе у сучасності, переосмислюємо, ким є ми самі?

                                                  Логотип Львова

Вісім років тому році львівська мерія запропонувала нову парадигму міста. Її символом стало гасло «Львів відкритий для світу» та рисунок із зображенням п’яти відомих львівських веж: вірменської церкви, римо-католицької катедри, вежі міської ради, бернардинського монастиря і церкви на вулиці Руській. П’ять веж символізують багатокультурну спадщину Львова. В митецькому сенсі вони охоплюють чотири століття львівської архітектури: від східного ренесансу XVI доавстрійського класицизму XIX століття.

Тоді, у 2007 році цей образ Львова здавався мені цілком інклюзивним. Сьогодні я дивлюся на нього як на мовчазний знак Історії. Але не того, що було сказано, а того, що сказано не було. Того, що було забуто чи витерто, того, що ніколи підніметься на дахами Львова, бо його просто більше немає.

Чи мають сучасні львів’яни обов’язок пам’ятати проміські трагедії минулого? Чи мають сучасні львівські євреї, більшість із яких прибули у місто разом з іншими переселенцями у 1950-1960 роках, пам’ятати про знищену єврейську громаду Львова? Чи мають про неї пам’ятати етнічні українці чи росіяни? Чи радше усім нам слід прийняти позицію ввічливого гостя, котрий мав нещастя успадкувати домівку із не дуже благонадійним минулим, але все ще сподівається на щасливе життя в новій оселі? На чому базується обов’язок пам’ятати про тих, кого ми ніколи не бачили і лише віддалено і поверхнево знаємо їхні життєві історії? Вигідна туристична стратегія чи, все ж таки, щось суттєво глибше?

Мабуть, тут варто знову повернутися до питання, що таке Львів. Місцевість? Пейзаж, на фоні якого минають наші життя? Чи може, Львів є чимось зовсім іншим символічним часопростором, який кожен із нас формує індивідуально та у спільності з іншими людьми. Кожна окрема кам’яниця, кожна бруківка, кожна вулиця – це людський слід, точка співвіднесення себе зі світом. Мине вміщені у цей світ як у щось чужорідне, а наче равлики, творимо світ довкола себе. Львів – знак людського існування. Визначаючи себе львів’янином чи львів’янкою, ми вписуємо себе у цей символічний простір спільного буття, співвідносимо себе із ним та водночас співвідносимо себе з кожним, хто коли-небудь до нього належав.

***

В останні роки життя Мішель Фуко намагався зрозуміти, чи можливо озвучити власний голос в історії не лише критично переосмислюючи сучасність, але й стаючи активним її співтворцем. У творах Платона він знайшов поняття parrhesia, що у перекладі з давньогрецької означає «говорити правду відважно». Parrhesia – це відвага озвучувати іншу правду, ту, на яку не розраховує суспільство, але яке ми цьому суспільству зобов’язані, незважаючи навіть на можливі загрози і неприйняття. «Той, хто практикує паресію, – це той, хто каже усе, що має на думці, нічого не ховаючи;промовляючи до інших,повністю відкриває своє серце і розум». Одним із праобразів паресіаста виступає Сократ, що не боїться вказати громадянам на недоліки, яких вони допускаються, прагнучи дбати про себе та про інших. Сказати усе, що повинно бути сказано, що хочеться сказати, що вважаємо своїм обов’язком сказати, тому що це необхідно, тому що це правильно, тому що цього вимагає істина. Parrhesia стає засобом включення Іншого задля відновлення балансу сил, втраченого у політичних репресіях чи у механізмах нормалізації.

***

Не слід очікувати, що усі без винятку львів’яни (одесити чи кияни) розумітимуть чи чутимуть голоси тих, хто з тих чи інших причин був викреслений з анналів історії. Однак, озвучити голос тих, чиї життя було позбавлене не лише гідності життя, але й гідності смерті – обов’язок усіх, хто цей голос почув. Наш із Вами обов’язок. Заради них, водночас і заради себе.

Автор: Орися Біла

Проект виконується завдяки співпраці DVV-International та ГО Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 3  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!


Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.