Документальний фільм «Дякую, шефе!» став культовим під час цьогорічних протестів у Франції та спонукав до зустрічі-дискусії «За кулісами мрії: вразлива праця як модус сучасності», яка відбулася 23 листопада 2016 року в рамках місяця документального кіно від Французького інституту в Україні у співпраці з «Політичною критикою».

Документальний фільм Франсуа Рюффена «Дякую, шефе!» («Merci patron!») спіткала цікава доля – під час протестувальних акцій у Франції, що тривали кілька місяців та зібрали сотні тисяч людей, він став виразником того, проти чого розгорнулася боротьба, й перетворився на доленосний.

Сюжет достатньо прозаїчний. У Джойселін та Сержа Клюр все йде шкереберть: фабрика, де вони працювали, виробляла костюми Kenzo (група LVMH) в Пуа-дю-Нор, біля Валансьє́нн, належить Бернару Арно, найбагатшій людини Франції. Проте власник переносить виробництво у Польщу. І ось пара залишилася без роботи. Вони загрузли в боргах, ще ризикують втратити свій будинок.

У цей момент у їхні двері стукає Франсуа Рюффен, засновник газети «Факір» (араб. «Бідність»). Разом із бельгійським податковим інспектором, делегаткою від Загальної конфедерації праці та двома колишніми продавцями з торгового центру «Самаритен» він вирішує донести справу Клюр до генеральної асамблеї LVMH і вперто налаштований торкнутися серця виконавчого директора групи Бернара Арно.

Працівники вимагають у власника компенсацію у 35 тис. євро за втрату роботи. Таким чином працівники країн першого світу вимагають дотримання їх права на працю за перенесення робочих місць у країни третього світу.

Стрічка була настільки популярною, що, за даними дистриб’юторів, демонструвалася більше ніж у 800 кінотеатрів та її переглянуло близько 26 тис. людей.

Як результат перегляду стрічки, у Франції зародилося «нічне стояння» за свої трудові права та проти закону, розробленого міністром праці, найму, професійного навчання та соціального діалогу Міріам Ель Хомрі (Myriam El Khomri). Трудовий кодекс у Франції налічує 1000 сторінок, Уряд Франції хотів значно змінити його цим законопроектом.

Законопроект Ель Хомрі мав серйозно вплинуть на заробітну плату, робочий час і права трудящих у цілому. Зокрема, законопроект звільняв французьких власників підприємств від обмежень, встановлених чинним трудовим законодавством. Це дозволило б французьким компаніям вести з профспілками переговори про збільшення робочого часу і про понаднормові години. Робітники можуть бути вимушені працювати до сорока шести годин на тиждень, з доплатою за понднаднормову працю (у Франції нормальний робочий тиждень – 35 годин).

Французький бізнес отримав би більше можливостей скорочувати години і зменшувати заробітну плату, що сьогодні вони можуть робити тільки під час «серйозних економічних труднощів».

Новий закон полегшив би звільнення працівників. За словами власників підприємств, існуючі закони відвертають бізнес від створення постійних робочих місць. Вони говорять: причина того, що величезна кількість молодих працівників працює на тимчасових контрактах в тому, що, згідно з французьким законодавством, постійні робочі місця є занадто постійними. У Франції існують два види трудових контрактів: постійний - CDI (contrat à durée indéterminée) та контракт визначеного терміну - CDD (contrat à durée déterminée). Сьогодні власники намагаються складати з робітниками контракт з визначеним терміном, особливо з молоддю, оскільки його простіше розірвати.

Для того, щоб розв'язати цю «проблему», новий закон обмежуватиме компенсації за незаконні звільнення.

Проте, прем'єр-міністр, Мануель Вальс, був вимушений відкласти оголошення закону у зв'язку із загрозою подальших вуличних протестів з боку профспілок і студентів.

Як зазначили учасники дискусії, тільки 1% людей у Франції багаті і можуть не хвилюватися за майбутнє, решта перебувають у невизначеному положенні.

Більше того, французькі підприємці задля економії переносять свої виробництва у країни третього світу, серед них і Україна.

Сьогодні за спостереженнями міжнародних організацій в Україну переносять свої виробництва багато компаній, адже оплата праці одного українського працівника складає лише 57 євро на місяць, що менше ніж у Камбоджі, Бангладеш і навіть на 2 євро менше, ніж в Індії. Останнім часом Україна стає головним постачальником сировини і дешевої робочої сили у світі.

Представник ГО «Трудові ініціативи» Георгій Сандул зауважив, що для зміни такого положення державі необхідно приділяти увагу перекваліфікації працівників та освіті. На ринку праці необхідно впровадження флексебільності праці, тобто нав’язування гнучкості праці. Проте головним, хто може змінити ситуацію у відносинах з роботодавцями, є професійні спілки. І на прикладі Бангладеш розповів про те, що в цій країні профспілки дуже активні і прогресивні, оскільки це нові і сучасні організації, що не мають ніякої передісторії, наприклад, як в Україні, що були створені ще за радянських часів і мають деякі неефективні методи боротьби.

Проте в Україні у профспілок є також значні досягнення. Як приклад Георгій Сандул навів випадок, коли профспілки змусили враховувати права працівників, коли у 2012 році проводили процедуру банкрутства у ЗАТ «Авіакомпанія «АероСвіт»» і навіть пішли на проведення страйку, незважаючи на заборону їх проведення у галузі транспорту. В Європейському Суді за справою «Веніамін Тимошенко та інші проти України» (Заява № 48408/12) був судовий розгляд і як результат – рішення про дозвіл на страйк у транспортників, якщо це стосується їх трудових прав.

Профспілки необхідні не тільки як захисники порушених трудових прав, а, в першу чергу, задля досягнення кращих умов та оплати праці.