Свій концерт "ОЕ" ми вислухали вчора під вечір у машині дорогою в Екс-ан-Прованс на стадіон імені Жоржа Маркасона, де проходило передостаннє перед грою з поляками тренування збірної команди України. Чим ближче до стадіону, тим чіткіше вимальовується думка, що ліричний герой Вакарчукових пісень наче звертається до нашої збірної.

На виїзді з Тулона: "Я називаю тебе ... такою ... такою ... такою ... Кожну хвилину життя з тобою, з тобою, з тобою ... Бо ти і є саме життя".

У пробці перед пунктом сплати за проїзд автострадою: "Хто ти є? Ти взяла моє життя і не віддала. Хто ти є? Ти випила мою кров і п'яною впала..."

І вже на самому в'їзді в Екс-ан-Прованс: "Я намалюю той день, де літаю і той день, де співаю я. Той день!.. І побачу чайку я в польоті, я в небі, не в болоті, я в той день..."

Чайку ми цього вечора не бачили. У небі кружляли лише середземноморські мартини. А ось по полю носився Зозуля, пурхав Коноплянка і тупцяв більше схожий на тунця, аніж на качура, Селезньов.

Закритий формат тренування нас не спинив (куди там, якщо декого з нас закриті турнікети у паризькому метро не спиняли!), і близько 19:00 ми отримали від прес-аташе чарівні беджики в обмін на обіцянку поводитися чемно. Окрім нас, було ще дві групи вболівальників, включно із лондонськими діаспорянами. Сашко Гливінський віддувався за всіх, і спілкування з ним трохи оживило досить нудне заняття, яке пройшло, як нам здалося, на повному "розслабоні".

Оскільки Фоменко залишився в готелі вирішувати "важливі питання, пов'язані з підготовкою від'їзду" (мабуть, убер таксі до аеродрома на всіх бронював), парадом командував Андрій Шевченко. Думаю, що тепер командуватиме наступні 4 роки, готуючи команду до Євро-2020 (ми ж бо в Росію у 2018-му навряд чи поїдемо).

Найвеселіший момент тренування настав у самому кінці. Асистенти надули невеликий басейн і заповнили його водою з льодом. "Шампанське – в студію!" – подумали ми. Одразу згадалася нещодавня історія з жовтої німецької преси про 28 банок з-під пива і 41 недопалок, знайдені у роздягальні збірної після гри з німцями. Та ні. Тіпун мені на язик! У басейні зручно вмостилися натруджені і, цілком можливо, травмовані гомілки Артема Федецького. Мсье знает толк в извращениях :)

Після гри беру автограф у майбутнього головного тренера. Простягую ваучер на 1/8 фіналу, якому так і не судилося стати квитком:

– Андрію, підпишіть, будь ласка, на пам'ять. Шкода, що не потрапимо туди.

– Чому? – нашорошився він.

– Бо ви туди не вийшли, – посміхаючись, пояснюю, на якому саме папірці Шева щойно розписався.

– А-а-а, – несподівано чую у відповідь замість знаменитого "Е-е-е".

За реакцією тренера відчувається, що, наблизившись до вболівальників, хлопці миттєво натягнули "броню", весь час перебуваючи в очікуванні незручних питань, жорсткої критики, ледь не прокльонів. Позаочі жартують, що додому бояться повертатися. Але ми не для того приїхали і, навпаки, всіляко намагаємося їх підбадьорити і розрадити.

Після фоток на пам'ять роздаємо хлопцям побажання удачі, передаємо через зрозуміло кого привіт у Казахстан і з кожного беремо обіцянку перед завтрашньою грою: "Я НЕ ЗДАМСЯ БЕЗ БОЮ!".