•  

Єдині права, які є у наркоманів, - це право на безправ’я?

Старший фахівець з програмної діяльності Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні – Антон Басенко, розповів Асоціації УМДПЛ про свій шлях наркозалежності та лікування, про ставлення в Україні до споживачів наркотиків та про наркополітику в цілому.

- Доброго дня, Антоне! Ви працюєте в досить незвичній сфері, розкажіть про свою роботу.

- Робота дуже цікава і, на мій погляд, дуже важлива. Зараз я веду національні проекти в організації «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», але до цього часу мій шлях проходив через інші організації, так званої «ВІЛ-сервісної сфери», де діяльність більше була пов’язана із замісною терапією, адвокацією, захистом прав споживачів ін’єкційних наркотиків та пацієнтів ЗПТ.

- Чому Ви вирішили, що маєте займатись саме тим, чим займаєтесь?

- Якщо говорити про особистий досвід, то в моєму житті було 11 років споживання наркотиків. Це достатньо великий термін, за який я позбувся дуже багатьох речей на той період, ставши на шлях кримінальної злочинності: і здоров’я, і взаємовідносини із рідними та близькими. Саме замісна терапія, яка прийшла в Україну в 2005 році ще в якості пілотного проекту, допомогла мені зробити той ривок в житті, ті зміни, завдяки яким зараз я працюю в такій організації. В мене є дружина, у нас щаслива сім’я, ми плануємо дітей і я сміливо дивлюся в майбутнє. У певний момент я усвідомив обов’язок як мінімум ділитися таким досвідом із тими, хто може завдяки замісній терапії змінити своє життя.

Але якщо говорити більш широко, то мене завжди цікавило відношення до наркоспоживачів та наркополітики в нашій країні. Тому те, чим я зараз займаюся, це моя спроба внести якийсь особистий вклад у справу.

- Давайте трохи поговоримо про розуміння і сприйняття. Відомо, що наркозалежні стикаються із нерозумінням і осудом в суспільстві. Чи можливо, на Вашу думку, змінити ставлення суспільства до проблеми? Яким чином?

- Безумовно, можна це зробити, але цей процес не швидкий і не завжди простий. Особливо, враховуючи наш менталітет і те, що за часів Радянського Союзу і комунізму, такі речі, як наркозалежність, наркологія, була закритою і вкрай негативною темою зі всіма випливаючими наслідками для самих споживачів.

Універсального способу змінити ставлення суспільства не існує, але якщо повертатися до позитивного досвіду країн Прибалтики, то це, як мінімум, активна взаємодія зі ЗМІ для донесення правильної і коректної інформації про те, що наркозалежність – це захворювання, а не душевний порок або спадковість, як дехто може думати. І що до наркоспоживачів потрібно відноситися так само, як до хворих на діабет чи гіпертонію, правильно розуміти особливості цього захворювання, поведінки і життя цих людей. Необхідне саме таке постійне і правильне донесення цієї інформації, а також правильний піар у ЗМІ успішних прикладів активних споживачів і тих, хто іде в програми замісної терапії.

Зазвичай ЗМІ проявляють достатньо велику увагу до теми наркополітики, але в силу обмеженості розуміння даної проблеми, залучення журналістів скоріше нашкодить зміні відношення до людей і побудові толерантного ставлення, ніж допоможе. Тому для формування правильного образу для них теж потрібно проводити певні тренінги чи інформаційні заняття.

Ефективним є використання власних засобів масової інформації, журналів і газет, які випускаються громадськими, пацієнтськими організаціями, організаціями наркозалежних, із яких теж можна скласти певне нормальне враження.

Такий же вплив на розуміння можна здійснювати на рівні людей, які приймають рішення в нашій країні і можуть формувати відношення суспільства до певних речей (Мінохоронздоров’я, МВС, ДержслужбаУкраїни соцзахворювань). Від того, на скільки правильно та толерантно сам керівник розуміє проблему, залежить її сприйняття у всій структурі.

У нас звикли будувати такий асоціативний ряд: підвал, грязюка, наркотик, укол, смерть.. Я ж пропоную показувати зовсім інші асоціативні ряди, що це хвороба, яка не така страшна для оточуючих, як це здається. Наркоспоживачі – це не чорти із рогами, які ходять із зарядженими пістолетами.

- Можете розказати власну історію - чи доводилось Вам боротись із несприйняттям в суспільстві? Якщо так, то яким чином і чи вдається подолати бар’єр?

- Я постійно боровся і зараз борюся із несприйняттям. Скажу відверто, дуже багато залежить від самої людини, її особистості, та від того, як вона поводить себе у суспільстві, в тій чи іншій компанії, в тому чи іншому кабінеті – де б це не було.

Коли я активно вживав наркотики, а потім проходив замісну терапію, то завжди сміливо і відкрито говорив про те, що був споживачем. Тому постійно знаходився в такій собі боротьбі з бар’єрами. Це, безумовно, вибудовує як мінімум, якусь дистанцію, а максимум можна накликати у свою сторону неприємні висловлювання, типу «Вийдіть, будь ласка, із кабінету», або «Ви звернулися не за адресою».

- Як зараз пояснюєте незнайомим людям, чим займаєтесь?

- Дуже просто пояснюю. По-перше, багато хто знає, що таке Альянс. Організація протягом десяти років робить настільки важливу по всій Україні роботу, що представники цільових груп і багато наркоспоживачів, навіть якщо вони не залучені в проекти профілактики, проекти обміну шприців, та не є пацієнтами замісної терапії, то принаймні, просто чули, що є така організація. Коли я говорю, що є співробітником Альянсу, то небагато приходиться щось додавати. Але для тих, хто зовсім не знає, я говорю, що роблю важливу роботу для людей, для суспільства, від якої я отримую задоволення, при чому не так матеріальне, як усвідомлення факту, що, можливо, моя діяльність рятує чиїсь життя.

- Як Ви вважаєте, із якими найбільшими проблемами стикаються люди, захистом і допомогою яким Ви займаєтесь? Чи можна ці проблеми вирішити і як?

- Якщо звузити людей до споживачів ін’єкційних наркотиків і пацієнтів ЗПТ (які іноді можуть дозволяти собі вживати наркотики), то є деякі спільні проблеми, а є проблеми, які стосуються окремо кожної із цих груп.

Наркозалежних та пацієнтів ЗПТ дискримінують у суспільстві і в цілому в таких структурах, як правоохоронні органи, або ж лікувальні установи. Більшість людей до цих пір не розуміє, що таке програми замісної терапії і є противниками всього, що з цим пов’язано. Вони говорять: «Ну і що з того, що ти на ЗПТ? Просто тобі наркотик дають безкоштовно в лікарні».

Я вірю, що ці проблеми вирішити можна, хоча, як я вже говорив, що це такий довгий і кропіткий процес, при чому, звичайно, в одиночку робити такі речі і намагатися щось змінювати важко.

Саме тому ми в свій час зрозуміли, що нам потрібно об’єднуватися. Так і було створено ВГО «Асоціація учасників замісної підтримувальної терапії України», а потім Євразійську мережу людей, яківживають наркотики. Так вже на самих різних рівнях ми змогли серйозно заявити про себе від імені співтовариства. Пацієнтів ЗПТ на сьогоднішній день більше 8 тисяч в Україні, а наркозалежних по різним оцінкам – не менше мільйона людей. Тому простіше говорити же від імені співтовариства, брати на себе відповідальність за боротьбу з деякими бар’єрами задля захисту прав. Ми відчули, що з нами стали рахуватися, нас, як організацію, юридичну особу і професійну команду, не можуть просто проігнорувати, сказати як простій людині «закрийте двері, вийдіть звідси».

- Говорячи про українських правоохоронців, на Вашу думку, чи можливо подолати їхнє упереджене ставлення і змусити боротись саме із проблемою поширення наркоманії, замість боротьби із наркозалежними?

- Так, можна і теж у нас в Україні є успішні приклади. Дуже давно, ще з часів появи перших проектів зниження шкоди (це і обмін шприців на вуличних маршрутах, і тестування, і консультування, і перенаправлення на програму замісної підтримувальної терапії), стало питання як мінімум проінформувати правоохоронні органи про початок реалізації цих проектів, а як максимум, пояснити їм взагалі що це за проекти, для кого вони робляться і яку роль правоохоронних органів ми в цьому бачимо.

З тих пір регулярно проводяться різного рівня тренінги для правоохоронних органів: заняття по зниженню шкоди, наркозалежності, замісній терапії, питанням ВІЛ та інших соціально-небезпечних захворюваннях. При чому, проводяться вони в основному для міліції - починаючи від студентів і курсантів академій та інститутів внутрішніх справ, закінчуючи співробітниками управлінь та центрального апарату. Це дало можливість у свій час всім громадським організаціям Києва, які працюють у сфері ВІЛ сервісів і зниження шкоди, підписати договір про співпрацю з київським управлінням міліції, де чітко прописано діяльність організації і яка роль міліції в цьому. Тому я вважаю Київ інформаційно підготовленим регіоном.

Хоча існує й інша проблема – підтримка міліцією аптечної наркомафії – так званих «чорних аптек», які продають без рецептів заборонені препарати, зокрема, трамадол і його аналоги. І так, як це місце скопичення наркоспоживачів, то міліція постійно їх там виловлює, «збиваючи» гроші.

Пригадую випадок, коли під час роботи соціальних працівників – двох молодих дівчат, в момент їх обміну шприцами на маршруті підійшла міліція і забрала їх у райвідділ. Це, до речі, було саме біля такої «чорної аптеки» у Києві. Та все було вирішено дуже швидко і співробітник міліції, який затримував, на скільки я знаю, поніс дисциплінарне покарання.

В інших регіонах все значно складніше. Щоденно ми спілкуємося через наші розсилки з колегами, а також із людьми з інших областей, отримуємо свіжу інформацію, моніторимо ситуацію. Нажаль, там ще продовжуються різні нападки з боку міліції.

- І наостанок трохи філософське питання - якою Ви бачите свою місію в житті?

- Колись я намагався заговорити про права з одним міліціонером, а він мені сказав таке: «Єдині права, які є у наркоманів, це право на безправ’я».

Боюся видатися нескромним, але якщо завдяки моєму особистому досвіду та моїй роботі вдасться змінити в суспільстві відношення до споживання, якщо цей досвід допоможе якщо не кинути наркотик (бо ми розуміємо, що коли людина вже захворіла цією хворобою, то може повертатися до цього все життя), але якість життя цих людей стане кращою, ці люди перестануть ловити на собі косі погляди, їх перестане зупиняти міліція, вивертати кишені і забирати гроші, бити їх тільки тому, що це споживачі, які не можуть дати здачі, то я вважатиму, що моя місія в житті буде виконана.


Спілкувалася: Анастасія Малинка,

інформаційний менеджер Асоціації УМДПЛ

Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 0  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.