Аналітичні публікації українських і західних експертів про найстрашніший літній наступ росіян на фоні тендерів місцевої влади в Запоріжжі на облаштування дитячих майданчиків в декількох районах викликають  не аби який когнітивний дисонанс в місцевих мешканців.

Дійсно, політика відбудови та відновлення України грунтується на чіткому підході щодо необхідності цих процесів навіть у стані війни. Більше, навіть у містах, наближених до зони бойових дій. Проте, на прикладі Запоріжжя можна побачити ризики, які несе на собі такий оптимізм: будинок на вул.Камяногірській 6, який вже почали відбудовувати, знов постраждав від чергової атаки. Зараз на порядку денному міста - облаштування дитячих майданчиків у декількох районах міста, навіть в тому, який найчастіше страждає від атак.

З іншої сторони, прифронтові міста, стикаючись з шаленим відтоком населення, мають демонструвати хоч якісь перспективи економічно активному населенню, яке продовжує залишатись в місті, роблячи ці міста «живими», а не спустелюючи їх, а у випадку Запоріжжя - перетворюючи їх в індустріальні джунглі. Проте, спостерігаючи за деякими дискусіями навколо проектів відбудови у прифронтових містах, складається враження, що місцева влада при прийнятті рішень щодо використання коштів на умовний «розвиток», йде найлегшим та найшвидшим шляхом. Можливо, умовні ідеї з майданчиками в Запоріжжі дійсно мають якусь раціональну складову, але відчувається брак комунікації з населенням та відсутність публічного обґрунтування таких рішень. В результаті маємо суспільне напруження між міською владою та групою місцевих активістів, хоча більшості як завжди «все рівно».

Де ж та межа між «розвитком» та «безпекою», яка дозволить раціонально використовувати ресурс, який має держава та місцевий бюджет на підтримку прифронтових територій ?

На нашу думку:

1. Проекти повинні вирішувати гострі потреби, від яких залежить «виживання» міста. Гарний приклад таких проектів - підземні школи. Так, було багато критиків , але й була батьківська та освітянська спільнота, яка підтримувала будівництво. Запуск офлайн освіти дозволив утримати в місті батьків, які не мали можливості працювати через навчання дітей онлайн.

2. Умовно розвиткові проекти повинні мати переконливий безпековий компонент. Якщо це громадський простір і він не під землею, то тоді як новий проект благоустрою враховує нові безпекові ризики? Просто покращення/осучаснення вже не зовсім працює.

3. Комунікація та обґрунтованість: Рішення, які приймаються, не завжди обґрунтовані. Точніше, можливо, внутрішньо вони обґрунтовані, але публічно - ні. Під обґрунтованістю мається на увазі пояснення «чому саме так найкраще, а не інакше». Відсутність публічної обґрунтованості породжує напруження в суспільстві: міфи, плітки і тд. Ігнорування думки активної спільноти, відсутність роботи з громадською думкою призводить до того, що люди, навіть освідченні, втрачають віру у демократичні інструменти участі. Зневіра в одне породжує віру в іншу - в радикальні методи, які нашій демократичній країні навряд чи потрібні. Адже, потім, коли захочеться, щоб люди до влади звертались листами, а не заходили в кабінет «з ноги», вже буде пізно.

Місцева влада прифронтових міст стикається з шаленим викликом розвитку і паралельної боротьби за виживання, вони однією рукою ліквідовують наслідки «прильотів», а іншою - готують інвестиційні проекти. Мабуть, подібний досвід управління навряд чи хтось має, в той же момент це не знімає відповідальності за хибні рішення.

Пошук відуповідей на складні питання щодо того де проходить межа між «розвитком» та «безпекою» в прифронтових громадах можлива лише через дискусії, відкритість і вимогливість як до себе, так і до влади. Тільки так нам вдасться збудувати майбутнє — навіть там, де сьогодення постійно ставиться під сумнів.