Конституційний Суд України (далі - КСУ) у справі № 12-р / 2018 досліджував питання щодо відповідності норм Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 (Закон №76).

Коментарі надає кваліфікований юрист  Тетяна Хандрига.

При розгляді цього питання Конституційний Суд України нагадав, що встановлення пільг ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» №3551, є одним із засобів реалізації державою конституційного обов’язку щодо забезпечення соціального захисту осіб, які захищали Батьківщину, її суверенітет і територіальну цілісність, та членів їхніх сімей. Держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов’язання щодо соціального захисту осіб, які вже виконали свій обов’язок перед державою щодо захисту її суверенітету і територіальної цілісності. Невиконання державою соціальних зобов’язань щодо ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, підриває довіру до держави. 

Конституційний Суд України вважає, що соціальний захист ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551, спрямований на забезпечення їм достатнього життєвого рівня. Обмеження або скасування пільг для ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність цей Закон, без рівноцінної їх заміни чи компенсації є порушенням зобов’язань держави щодо соціального захисту осіб, які захищали Вітчизну, та членів їхніх сімей. У разі зміни правового регулювання набуті вказаними особами пільги чи інші гарантії соціального захисту повинні бути збережені із забезпеченням можливості їх реалізації. Обмеження або скасування таких пільг, інших гарантій соціального захисту можливе лише у разі запровадження рівноцінних або більш сприятливих умов соціального захисту.

Також Конституційний Суд України дійшов висновку, що рівноцінної заміни або компенсації скасованих пільг для учасників війни, осіб, на яких поширюється чинність цього Закону, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, законодавець не передбачив.

Отже, КСУ встановив, що змінами, якими скасовано право на безоплатний проїзд для осіб, на яких поширюється дія Закону, знижено досягнутий рівень соціального захисту учасників війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону № 3551, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною. У зв’язку з цим норми Закону № 76, якими виключено положення Закону № 3551 щодо пільг на проїзд для учасників війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону № 3551, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, суперечать частинам першій, п’ятій статті 17 Основного Закону України.

Отже, враховуючи все вищевикладене, варто зазначити, що на сьогодні особи, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (до яких належать члени сімей осіб, які загинули (пропали безвісти), померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, та члени сімей померлих ветеранів війни), мають право на безплатний проїзд  усіма  видами міського пасажирського транспорту,  автомобільним транспортом загального користування  в сільській місцевості, а також залізничним і водним транспортом приміського  сполучення та автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних,  внутрі- та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання. 

Щодо виконання цього Рішення Конституційного Суду України та необхідності внесення додатково змін  до законодавства, зазначу наступне. У самому рішення КСУ від  18.12.2018 року (№ 12-р / 2018) зазначено, що у зв’язку із визнанням змін неконституційними,  застосуванню підлягатимуть пункти пункти 7, 18 частини першої статті 15, Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“ від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII у редакції до внесення змін Законом України „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України“ від 28 грудня 2014 року № 76-VIII.

Крім того, згідно зі статтею 151-2 Конституції України: «Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені».

Офіційне тлумачення цієї статті, Конституційний Суд України надає у своєму рішення від 02.12.2019 року (справа №1-182/2019(4165/19).   Так, у ньому зазначається, щорішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території України; органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними; рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади; обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання.

Також Конституційний Суд України зауважує, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є “обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені”.

Отже, вносити зміни для реалізації рішення не потрібно, рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8).