Дякую Якову Рогаліну, що надихнув мене своїм дописом «Наша бідність» https://gurt.org.ua/blogs/Яків%20Рогалін/495/ зробити новий пост у блозі після тривалої паузи. Його 5П є дуже хорошим описом причин того стану (бідності поведінки, як говорить автор), в якому перебуває наше посттоталітарне суспільство. Також досить вдалим є посилання на Чехова, щодо вичавлювання з себе раба. Хоча б правильніше, в нашому випадку, говорити про кріпака, оскільки світогляд людини в тоталітарному радянському суспільстві соціологи власне і співставляють з світоглядом кріпака. А раб і кріпак – це, все таки, дві різні речі. І нам недаремно в радянській школі втовкмачували з першого класу: «Ми не раби. Раби, не ми. Не ми, раби.» Логічно було б продовжити : «Ми – кріпаки».
Що кріпака може зробити вільною людиною? І в чому полягала свого часу відміна кріпацтва? Людина ставала власником. Власником свого майна і власником своєї долі. Щоб бути ефективним власником необхідні кілька умов. Перша – це в особи повинен бути об’єкт власності, друга – знання, уміння та навики з управління цим об’єктом.
З цього приводу, я завжди розповідаю анекдот про гуцула, якого в радянські часи приймали в комуністичну партію. На засіданні його запитують, чи віддасть він, якщо партія попросить, свою корову. Відповідь – «Так». Далі питають, чи віддасть він, якщо партія попросить, свого коня. Відповідь також «так». Врешті решт його питають, а чи віддасть він партії свою вівцю. На що він відповідає: «Ні, не віддам!». Усі здивовані, як так, коня віддасть, корову віддасть, а якусь нікчемну вівцю не хоче віддати і запитують «Чому?». «Тому що, я її маю!!!».
Так от, щодо об’єкту власності. Щоб вичавлювати з себе кріпака практично, а не теоретично, потрібно мати ось цю «вівцю». Бути господарем своєї долі – це занадто пафосно для пересічного громадянина. Та й що воно таке – доля? Чи є в нашій державі критична маса власників? Селяни, так і не стали, власниками своєї землі, а отже залишились кріпаками. Робітники, які отримали приватизаційні сертифікати, так і не стали власниками своїх підприємств і далі залишаються кріпаками на виробництві. Усі знаходяться у підвислому стані https://gurt.org.ua/blogs/Василь%20Полуйко/384/, про що я вже згадував. Отже відбувається пролетаризація всієї країни. Державі краще, щоб податки платили кілька підприємств, чи холдингів, аніж тисячі дрібних та середніх власників. Ситуація з новим податковим кодексом цьому підтвердження.
Теоретично, в нашій державі також може настати час, коли більшість громадян будуть власниками певних активів, що приноситиме їм відчутні дивіденди. Але швидко це не станенься. Західний світ йшов до цього досить довго, навіть не зважаючи на те, що приклад (негативний ж звичайно) Радянського Союзу його підштовхував. На превеликий жаль, а може на щастя, у нас в даний момент відсутній такий прискорювач.
Багато істориків пишуть про те, що ми завжди запізнюємось в своєму історичному розвитку. Якщо окрім цього врахувати ще й те, що розвиток повинен проходити певні стадії, які як говорить світовий досвід, перескочити не можна, тоді вибудовується наступний ланцюжок: раби – кріпаки – «Пролетарі всієї України, єднайтесь!», «Землю – селянам, заводи – робітникам!». Чи, можливо, я помиляюсь?