Одного разу, під час міжнародної конференції, яка відбувалася у Німеччині, доля звела мене в одному готельному номері з першим заступником мера Мінська. Сталася якась помилка при поселенні. Я мав оселитися зі своїм товаришем зі Львова, а білорус мав мешкати окремо як VIP-персона. Я приїхав пізно і заселився в номер, коли мій сусід вже був на місці. Зайшовши до кімнати, я привітався, сказав, що приїхав зі Львова. Сусід був напідпитку. Перші слова, які я почув від нього, були: «Нікогда в жизні нє думал, что буду жить вмєстє с бандеровцем в одной комнатє». Схоже, для нього це було образливо й навіть гидко…

Дякувати Богу, я був в доброму гуморі. Питаю:
- У вас є власна квартира?
- Да, чєтирьохкомнатная, в центрє Мінска.
- Клас, а машина у вас є?
- Канєчно, BMW, послєднєй маделі!
- А тепер, - кажу, - уявіть собі, що я, бандерівець, завтра прийду і зроблю у вашій квартирі свій офіс. Автомобіль заберу, оскільки він має використовуватись для моєї бандерівської діяльності, а не для того, щоб задовольняти ваші приватні інтереси. Ваші дії? Що ви будете робити? Ви будете захищати своє майно, свій уклад життя, чи ні? Чи, можливо, ви добровільно віддасте своє майно? Якщо так, ось вам аркуш паперу і напишіть, що відмовляєтесь від своєї квартири і автомобіля на мою користь.

Зависла тривала пауза - алкоголь сповільнює реакцію людини. Очі у співрозмовника забігали, ніби шукаючи десь шпаргалки з правильною відповіддю на питання. А можливо, він справді уявив, що я прийшов забрати його майно. Врешті, він почав говорити.

- Ти панімаєш, ми кушалі в вайну кажуру от картошкі…

Я зрозумів, що в його п'яній голові все змішалося - уявне з реальністю, минуле з теперішнім. Мені здалось, що він от-от заплаче. Заплаче через безвихідь. Безвихідь уявну: я ж забираю його квартиру, улюблене BMW? Або ж безвихідь реальну: він не знає, як достойно відповісти? Мені стало його шкода, я не став продовжувати розмови, лише сказав: «Сподіваюсь, вам тепер зрозуміло, хто такі бандерівці і за що вони боролись».

Вранці йому дали окремий номер, а до мене переселили мого товариша.

Мене завжди трохи дивувало, що в Україні визвольні змагання розглядаються виключно з політичної точки зору. Бо, наприклад, цікавою і важливою є інформація, яка стосується соціального складу ОУН-УПА, а саме: 80% - селяни, 15% - студенти та інтеліґенція, 5% - робітники. З одного боку, це соціальний зріз тодішнього українства в Західній Україні, а з іншого - це дає підстави стверджувати, що більшість людей (80%) вдалась до спротиву радянській системі передовсім для того, щоб захистити свою власність, свій уклад життя. Студенти та інтеліґенція (15%) привнесли в цей рух ідеологію українського націоналізму. Робітники були найменш надійним елементом, і вони відразу ж розсіялись після перших серйозних сутичок з ворогом.

Саме з таких позицій я намагаюся пояснювати друзям зі Сходу країни суть українських визвольних змагань у Другій світовій війні і майже у 100% випадків знаходжу розуміння. Знаходжу розуміння, тому що апелюю до тих самих цінностей - до приватної власності.

У 1944, можна припустити, зважаючи на згадану статистику, приватна власність була ключовою цінністю, як мінімум, для 80-95% населення. У 2007 році, за дослідженнями Інституту Горшеніна, свобода підприємництва виявилася цінною лише для 25% українців. Громадяни так і не перетворили свої приватизаційні сертифікати у реальну приватну власність, за 20 років на селі ще не всі отримали у власність свій будинок і присадибну ділянку. Окремо хочу сказати про приватну власність на землю. Ситуація така, що влада однією рукою ніби дає землю селянам, а іншою - тримає і не віддає. Не віддає, тому що розуміє: людина, яка усвідомить себе землевласником, завжди здатна на організований спротив. Таке відчуття, що політики, незалежно від кольорів, мають бажання пролетаризувати усе населення країни. Тому що пролетарів в умовах України, де відсутні реальні профспілки, дуже легко залякати й придушити. Пролетарі не готові до організованого спротиву, вони здатні хіба на бунт у разі невиплати зарплати, і цей бунт легко розігнати чи погасити дрібними подачками. Пролетарями дуже легко маніпулювати, заповнюючи їхнє куце дозвілля дешевими телесеріалами і шоу.

Стосовно визвольних змагань часів Другої світової війни, мені подобається позиція радянського генерала Григоренка, репресованого за відстоювання прав депортованих кримських татар. Генерал вважав цю війну громадянською. Саме таке трактування визвольних змагань в Україні могло б стати шляхом до примирення. Російський дослідник Сорокін, аналізуючи громадянську війну в Росії, пише, що вона, як і всі громадянські війни в минулому, починаючи з Древнього Єгипту та Персії, була породжена цивілізаційним конфліктом, різкою невідповідністю вищих цінностей. Якщо США, Росія, Іспанія змогли подолати цей етап у своєму розвитку, то чому Україна не може цього зробити? Не може, тому що приватна власність для більшості населення України досі так і не стала вищою цінністю, не є чимось особистим і недоторканим.