УТОС тримається на твердженні про неконкурентоздатність незрячих.

Говорячи про соціальний захист інвалідів, власне як і про багато інших речей, прийнято в якості зразку наводити стан справ у західних розвинених країнах. Зараз майже ні в кого не виникає сумніву в тому, що досягти такого рівня життя цим країнам допомогла обрана ними в різні часи ліберальна модель розвитку економіки і суспільства. Навіть той самий Китай почав стрімко розвиватися коли було запроваджено багато ліберальних принципів у внутрішній політиці цієї держави. Натомість історія знає безліч прикладів економічного й соціального краху колись могутніх держав, які цю ідеологію не сповідували, найкращий приклад тому – Радянський Союз, але про нього пізніше.
Економічні й соціальні моделі усіх розвинених країн світу ґрунтуються на ліберальних цінностях. Якщо говорять що в якійсь із цих країн при владі «ліві», мається на увазі ліві ліберали (саме такими є, наприклад, соціал-демократи, європейські соціалісти, тощо).
А найважливішою цінністю, «священною коровою», «альфою й омегою» лібералізму є конкуренція. Саме вона є запорукою успіху, підґрунтям для розвитку та стабільності. В «чистому лібералізмі» державне втручання є злом, але злом меншим ніж порушення умов вільної та чесної конкуренції, тому припустимим для її, конкуренції, захисту.
Саме завдяки чесній та відкритій конкуренції забезпечується наявність та широкий вибір товарів і послуг, зростання їхньої якості та зниження цін на них, задоволення найрізноманітніших потреб населення, тощо. Політична конкуренція дає змогу віднайти найкращі шляхи розвитку держави і суспільства, механізми вирішення проблем та подолання криз, формування та корегування найкращих моделей управління і т.п. В соціальній площині підтримка державою громадянина виражається в сприянні підвищенню його конкурентоздатності, що дає можливість, по-перше, самій людині знайти своє місце в суспільстві та, зокрема, на ринку праці, а по-друге, розвиває й покращує саме суспільство та ринок праці.
На «західні стандарти» дуже любить посилатися УТОСівське керівництво, коли скаржиться на рівень державної підтримки інвалідів зору в Україні та прагне до покращення цієї підтримки (звичайно, УТОС під поняттям «інваліди зору України» має на увазі виключно сам себе).
Але основною тезою керівництва Українського товариства сліпих є твердження: «Праця інваліда зору не може бути конкурентоздатною!», а в більш широкому розумінні – сам такий інвалід не може бути конкурентоздатним в суспільстві.
Умовно кажучи, УТОС в такому вигляді, яким він є на сьогодні, тримається на тезі про неконкурентоздатність інваліда зору. Керівництво товариства переконало і продовжує переконувати в цьому своїх членів, завдяки цій тезі їм вдається продовжувати залучати до своїх лав незрячих та слабозорих людей, ця теза нав’язується суспільству, підтримуючи в ньому старий стереотип про меншовартість людей з вадами зору. І на мою думку це є моральним і соціальним злочином людей, які керують нині УТОСом.
Дійсно, усі розвинені країни надають соціальний захист інвалідам, так, майже в кожній з них є загальнонаціональні організації, які опікуються незрячими, і деякі з них, так само як у нас УТОС, мають майже монопольний статус в цій сфері. Але там під «соціальним захистом» розуміють в першу чергу підвищення конкурентоздатності таких людей в суспільстві! І в таку організацію ніхто й ніколи не пішов би, якби вона поширювала думку про неконкурентоздатність незрячих, тим більше намагалася нав’язати її суспільству!
Там є підприємства, на яких працюють інваліди, але їхнє призначення діаметрально протилежне тому, яке мають сьогодні підприємства УТОСу. Їхня мета: вивести людину з дому та підготувати до працевлаштування на відкритому ринку праці, тобто, фактично, зробити конкурентоздатною! І лише малий відсоток інвалідів з найтяжчими порушеннями працюють на таких підприємствах постійно. Крім роботи з інвалідами, обов’язково проводиться робота і з суспільством, спрямована на подолання соціальних стереотипів щодо незрячих та з метою їхньої інтеграції в соціум.
Члени ж УТОСу фактично зараз є ідеологічними заручниками керівництва організації. Активна пропаганда меншовартості та неконкурентоздатності людей з вадами зору з одного боку створює несприятливі умови для самореалізації незрячих у суспільстві, а з іншого – формує невпевненість в собі та своїх силах, страх, почуття непотрібності та комплекси неповноцінності. Активно нав’язується думка про те, що ви нічого не варті, нікому не потрібні, і єдиним вашим порятунком в цьому житті є Українське товариство сліпих.
Ця позиція, яка калічить життя і психіку десяткам тисяч людей з вадами зору, вигідна купці вищих функціонерів УТОСу, які міцно тримають свою потріпану, але ще досить гладеньку синицю в своїх руках і не збирається її з них випускати, а тим більше міняти на журавля, який їм точно не дістанеться.
Відмова від мантри про неконкурентоздатність незрячих означала б необхідність глибинної реформи УТОСу, яка б врятувала організацію але позбавила б її сьогоднішніх босів теплих місць та примарної карликівської влади. Тому вони продовжують гнути свою лінію, поступово знищуючи УТОС та калічачи життя й душі його членів, хапаючись за останні можливості особистої наживи…

Декілька слів про державне фінансування та держзамовлення.

Шановні, раджу всім перед тим як починати розмову про державне фінансування громадських організацій інвалідів, зокрема, в нашому випадку, - УТОСу, згадати таку просту та очевидну річ: держава не має власних коштів! Вона адмініструє процес використання грошей, які належать народу й були отримані від громадян у вигляді податків та інших зборів.
Подумайте про свого сусіда, родича чи знайомого, який не є інвалідом, працює та отримує заробітну плату й платить з неї податки. Так от, ця людина нам, інвалідам
а) платить пенсію або соціальну допомогу,
б) сплачує за нас вартість товарів та послуг, пільгами на придбання та користування якими ми користуємось,
в) сплачує (фактично) вартість засобів реабілітації та реабілітаційних послуг (якщо детально розібратися, штрафи за невиконання нормативу з працевлаштування інвалідів, з яких формується бюджет Фонду соціального захисту інвалідів, теж, в кінцевого рахунку, лягають на плечі робітників таких підприємств),
г) оплачує діяльність (переважно «поточну») громадських організацій інвалідів, які, ніби, дбають про наші інтереси, захищають права та надають нам необхідні соціальні послуги.
Повторю: держава своїх грошей не має, все що перелічено вище оплачується з гаманця наших сусідів, родичів, знайомих та незнайомих людей, які працюють та платять податки та інші збори.
І тут УТОС говорить про необхідність держзамовлення на продукцію, що випускають його підприємства, та державного фінансування з метою «збереження робочих місць» на таких підприємствах.
Фактично, пропонується щоб держава за кошти громадянина – платника податків купувала товари, які їй або не потрібні, або вона може купити за менші гроші, та платила людям, праця яких не приносить прибутку!
«З якого дива я маю фінансувати такі витрати?», - логічно запитає громадянин-платник податків.
На що отримає звичну відповідь про те що, мовляв, праця інваліда зору не може бути конкурентною, тому й товари, що такими інвалідами виробляються, не є конкурентоздатними і їхній продаж за ринковими цінами не окупає затрати на їхнє ж виробництво.
«То навіщо ж випускати такі товари, навіщо утримувати за мій рахунок такі збиткові виробництва?», - знову спитає платник податків.
В УТОСі ж скажуть, що він нічого не розуміє: така робота для інвалідів зору виконує функції трудової та соціальної реабілітації!
«Чекайте!», - відповість громадянин: «Праця – це процес цілеспрямований, і без досягнення мети – отримання додаткової вартості, втрачає будь-який сенс! Навіщо сидіти днями й займатися тим, що нікому не приносить користі та прибутку і навіть навпаки – є збитковим?».
В УТОСІ ж скажуть, що така праця несе позитивний соціальний ефект: люди не сидять вдома, спілкуються, соціально взаємодіють.
«Цікаво!», відповість громадянин: «Виходить так, що я плачу цим людям пенсію, відшкодовую вартість отриманих ними пільг, вартість засобів реабілітації та реабілітаційних послуг, підтримую їхні громадські організації, і тепер я ще маю платити за те щоб вони спілкувалися в ігровій формі виробничого процесу?».
«Пересічний громадянин» ще не дуже в курсі того, що така «соціалізація» є досить сумнівною, якщо не сказати більше: так, людей витягли з дому, але що їм запропонували взамін? Фактично, це є дезінтеграція, ізолювання людей в мікросоціум, консервація в ньому інколи на все життя, що веде до втрати самооцінки та здатності нормально взаємодіяти з усім суспільством за межами утосівського середовища!
Виходить так, що від діяльності підприємств Українського товариства сліпих немає ніякої користі, окрім шкоди. За винятком, звичайно, пари десятків осіб, про яких сказано окремо.
Заклики ж про держзамовлення на продукцію цих підприємств та державну підтримку задля «збереження робочих місць» на них є, на мою аргументовану вище думку, аморальними. В принципі, в жебрацтві немає нічого поганого, але погано коли жебрацтво набуває форм зухвалих і ґрунтується на брехні. От таким зухвалим жебрацтвом, що ґрунтується на брехні, і є подібні заклики.

Чому не відбуваються зміни?

Те що стан справ в теперішньому УТОСі не задовольняє нікого, крім його керівництва, ясно вже давно і всім. Але постає питання: чому люди не прагнуть змін та не втілюють їх?
По-перше, люди бояться змін. УТОС багатьма сприймається як «держава в державі», тому його розвиток часто порівнюють з розвитком країни. Вказують на те що, мовляв, за Союзу нам жилося добре, а в результаті змін стало жити погано. Але ж, якщо розібратися, «погано» стало не в результаті змін, а якраз навпаки: через те що ці зміни, м’яко кажучи, не було доведено до кінця! Хочете приклад – візьміть Прибалтику, країни колишнього соцтабору, яким вистачило розуму та мужності провести справжні реформи, а не обмежитись їхньою імітацією.
По-друге, звичайно, головною причиною того що зміни в УТОСі не відбуваються є дія вказаного вище ідеологічного впливу та установки про меншовартість та неконкурентоздатність незрячих. Якщо не відмовитись від цієї тези реформувати УТОС в сьогоднішніх реаліях не можливо і навіть більше – не має сенсу! Дійсно в такому випадку будь-яка зміна керівництва виглядатиме обміном «шила на мило», і люди це прекрасно розуміють.
Тому, якщо хтось хоче здійснити зміни в Українському товаристві сліпих (я вже, вибачте, обмежусь в даному плані цим текстом), перш за все почніть переконувати людей в тому що вони чогось варті, що вони можуть бути конкурентоздатними та успішними, рівноцінними й рівноправними членами суспільства!
Якщо комусь вдасться вивести утосівців з депресії – це означатиме порятунок УТОСу від неминучого краху, до якого його веде теперішнє керівництво, надію на реформи та подальший успішний розвиток організації!
Сам я, в принципі, навіть не можу сказати чого буде більше – позитиву чи негативу від загибелі УТОСу, навіть схиляюся до думки що позитиву. Але реформувати те що є, напевне, розумніше ніж будувати нове з нуля.
Тому від щирого серця бажаю УТОСу або загинути, або змінитися:) Загинути йому допоможе сьогоднішнє керівництво, а от хто допоможе змінитися – питання відкрите.