Увiйти
+ Пiдписатися
Культурна дипломатія і ми, українці
Кожен з нас за кордоном є дипломатом своєї країни. Незалежно від того, з якою метою ми їдемо – на навчання, обмін, волонтерство чи роботу – ми представляємо цю країну.
Адже перше, що запам’ятовується після імені – національність. У мене особисто, як і в більшості людей, є стереотипи щодо інших націй. Так само й у іноземців є стереотипи щодо нас.
Спілкуючись зі мною за кордоном, люди пізнають мою культуру, мою країну. Хотілось би, щоб Україна була більш демократичніша, а народ більш заможніший і відкритіший. Проте, незважаючи на всі політичні дерибани, повсюдну корупцію і погану дорогу – Україна має переваги, які мають далеко не всі європейські країни – велику територію, гори, два моря, багатющу європейську історію, надзвичайно цікаві фольклорні традиції і обдаровану молодь.
Стереотип, який я найчастіше розбивала – про мову. Багато іноземців направду вірять, що в цій країні всі розмовляють російською. Існує ще одне поширене уявлення, що українська – малороський діалект російської мови. Хоча українська мова лексично ближча до польської, а тоді вже до російської.
Для багатьох моїх закордонних друзів те, що моя рідна мова – не російська, було справжнім відкриттям. Як і те, що насправді ми – окремішній народ, з своїми неповторними традиціями, такими різними у географічно віддалених регіонах. Після спілкування зі мною у багатьох моїх новоспечених друзів виникало бажання приїхати, познайомитись з Україною на власні очі. І гірко, що часто перше, що вони чують, прибувши до аеропорту столиці – «Таксі надо? Дьошево!»
Насправді, між малоросами і українцями може бути різниця. І як би банально це не звучало, але мова є саме цим визначальним чинником. Чомусь я не чула, щоб у Польщі говорили чеською, у Болгарії румунською, у Естонії латвійською, у Хорватії словенською чи у Туреччині арабською.
Кожен народ, який себе поважає – поважає і свою мову. Я вихована у західноукраїнській сім’ї, де повага до мови матері плекалась з дитинства. У Києві познайомилась з друзями зі Сходу України, для яких російська – рідна мова; та мова, якою вони розмовляли у сім’ї, у школі, з приятелями. І дійсно – пересилити себе говорити тією мовою, якою до тебе не говорили з колиски, важко психологічно й емоційно. Адже в такому разі українська державна мова сприймається підсвідомо як чужа.
На моє переконання, саме від молоді, а не від політиків чи чергових законів, залежатиме те, який статус матиме українська мова через років двадцять-тридцять у Центрі, на Сході чи на Півдні. Чи стане вона мовою маргінальних інтелектуалів та кола націоналістів, чи дійсно поступово вливатиметься у щоденне побутове спілкування у тих регіонах, де поки що вона чужа?
Хочеться, щоб до Києва іноземці приїжджали вчити не російську мову, а українську. Адже допоки ми не шануватимемо нашого слова – до тих пір нас сприйматимуть за малоросів, а не європейців. І допоки більшість вважає, що “всє ми русскіє”- до тих пір такими нас і вважатимуть.
Кожного разу перед черговою поїздкою я знаю, що країну та її народ судитимуть по мені. Кожного разу, відвідуючи іншу країну, я намагаюсь бути собою, бути українкою. Адже мова, культура та традиції мого народу течуть у моїх жилах – і я щаслива поділитись зі світом тим, що маю.
- 06.07.2013
Оксана Хомей 
14
Коментарі
Пані Оксано, погоджуюсь із вами повністю. Цікаво, який ми слід залишили по собі в серцях європейців після ЄВРО-2012?...Чи зрозуміли вони, що це Україна..?
приємно знайти однодумців, п. Ольго! все ж, як на мене, то Євро 2012 стало тією подією, яка направду об'єднала країну від Заходу до Сходу, тому побільше б таких подій:))
футбольні фани приїхали і поїхали, але приїжджають інші іноземці - як туристи, робити бізнес, одружуватися, навчатися. тому над питанням ІМІДЖУ КРАЇНИ І НАРОДУ актуальне як ніколи.
треба працювати і працювати над цим молоді, політикам і всім свідомим громадянам.
адже якщо наші культурні "родзинки", а в т.ч. мова як основа , не будуть подані - то і надалі будемо здаватися нецікавою сірою плямою, кавалком колишньої імперії
Погоджуюсь з пані Оксаною в актуальності теми. Рік провела в Польщі в межах навчального проекту - усюди намагалась представляти Україну, а на захисті дипломної роботи на тему "Модель культурної дипломатії Польщі. Рекомендації для України" максимально субєктивізувала в собі інститут держави, аби взяти відповідальнісь за її майбутнє. З молодою генерацією України іноземні лідери прагнуть співпрацювати, на державні чини ніхто не покладає сподівань... Від нас все і залежить - і зовсім це не мрійливо, а виклик часу! ;)
дякую, Тіно! будемо працювати як молода генерація:)
Кто-то, но точно не только я, сказал МОЛОДЕЖЬ ТОРОПИТСЯ ПОДЕЛИТЬСЯ СВОЕЙ... НЕОПЫТНОСТЬЮ. Только начни вчитываться/вдумываться в ключевые для сообщения термины: "дипломатия", "национальность" и т.п. и т.д., как такой кавардак получается и т.д. и т.п...
Без надежды на благодарность за критику, но "із сподіванням на взаємність".
п.Якове, кожного дня себе запитую - коли в цій країні, де на кожному кроці відчуваються залишки постсовєтщини, молодь сприйматимуть як рушійну силу майбутніх змін? Бо, на жаль, зараз, якщо тобі нема 50, то ти й думати самостійно не маєш права, адже ще ж "життя не бачив"
особливо часто така установка проявляється до молодших співробітників на наших вітчизняних підприємствах, в т.ч. нуо
принаймні, молодь обмінюється тим, що знає, делікатно і з натхненням, чого іноді бракує в нашому секторі.
Почему-то вспоминается анекдот про то, как в тюрьме обменивают постельное белье: верхние нары с нижними... Не исключаю, что и этот процесс может осуществляться как бы деликатно и навіть з натхненням. А чого бракує в ГРОБУ (ГРажданском ОБществе Украины), так это критики и самокритики, требовательного отношения к себе и заединщикам. Искренне надеюсь, что своими запупыристыми комментами восполняю эту брешь.
Перепрошую, а що Ви маєте на увазі під САМОкритикою? чи є приклади?
Все то же, о чем уже писал/демонстрировал и не раз на своем БлОГОподобии. Например, "Покаяние: не первое и не последнее" (20.03.13); "КОНСТРУКТИВНОСТЬ ДЕСТРУКТИВА: о состоянии критики и самокритики в ГРОБУ" (26.03.13), "СЫГРАТЬ В ГРОБ: как я посмел написать такое" (20.04.13) .
Мне реально претит эта слащавость и подобострастность в отзывах/комментах... впрочем, это и есть проявление УГРОБности.
у всякого своя доля і свій шлях широкий...комусь ближче до душі шлях "слащавости" (позитивного мислення), комусь боротьба з угробностью. все потрібно.
Згоден. Що до пропорцій "кисло-сладкого" і "сладко-горького" - питання смаку. А буває загально прийнятий пристойний смак?
З величезним задоволенням прочитала Ваш допис.
дякую, Ганно! приємно)