У Полтаві вже протягом 7 місяців існує група самодопомоги у виправній колонії посиленого режиму №64. Проаналізувавши події цих семи місяців хочу поділитися набутим досвідом.

Весь цей досвід я можу сформулювати в три питання: кому це потрібно? що це дає? джерела фінансування?

КОМУ ЦЕ ПОТРІБНО?

Потребу відчував особисто. Коли наважився взяти на себе відповідальність, то знайшлися і однодумці. Особливо був вражений, коли зрозумів, що це, в першу чергу, потрібно саме пенітенціарній службі. Як і крізь, у нашій державі цій службі дано розпорядження проводити роботу з засудженими, яким залишилося півроку до звільнення. Однак це розпорядження нічим непідкріплене. Немає людей, немає підготовки, немає коштів. Тому в обласному управлінні пенітенціарної служби радо привітали ініціативу проводити роботу з засудженими. Для цього потрібні були статут організації, яка укладає договір, та паспортні дані людей, які планують відвідувати колонію. Ще це виявилося потрібним осудженим. Основна маса організацій, які працюють в колонії, - це релігійні громади. Не кожен піде туди і на волі, але чомусь склалася думка, що люди повинні каятися саме за гратами.

ЩО ЦЕ ДАЄ?

Особисто мені це дає почуття потрібності, реалізованності. Приємно, коли на тебе чекають, коли можеш дійсно чимось допомогти. Звучить може й гучно, але для мене це дуже приємні відчуття. Так сталося, що 12 років тому я сам залишив стіни цієї колонії, щоб розпочати нове життя. Це одна з причин вибору саме цього закладу, друга причина - те, що тут відбувають покарання люди, позбавлені волі вперше, і мені здалося,маю білше шансів щось змінити. В колонію нас їздить четверо і двоє з нас не мають досвіду втрати свободи. Але кожен знайшов свою внутрішню мотивацію та має досвід вирішення своїх життєвих складностей, чим і ділиться.

Для керівництва колонії наша робота - це реальне виконання поставлених керівництвом задач. Для засуджених наша група - це шанс наблизитися до реалності. Це окреме болюче питання. Особисто я під час відбуття покарання примкнув до релігійної громади і мені здавалося, що це гарно. Але, як я бачу зараз, це була втеча від реалій, від нестерпного відчуття, яке рідко відступало. Я дуже вдячний цій громаді і багато чого в моєму житті змінилося саме завдяки цим людям, але все-таки це була втеча від оточення в мрії.

Одного разу я запропонував хлопцям записати свої мрії, хто ким хоче бути після звільнення. Після відповідей я впізнав себе 12 років тому. Троє з шести хотіли стати пасторами, кожен вважав, що на нього чекає робота, двоє забажали бути бізнесменами. Про щасливі родини й купу дітей я вже мовчу. Другу частину завдання про інвентаризацію ресурсів (чи маю я професію, житло, освіту) ніхто виконувати не став. Тому в першу чергу ми розповідаємо, які маємо проблеми та як їх долаємо, не переступаючи межу закону. Оце для мене і є основа самодопомоги. Ми ділимося власним досвідом, тому і не має проблем з робочим матеріалом, в основному це події з власного життя.

ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ

Одразу хочу розділити професійну допомогу та групи самодопомоги. Дуже б хотілося мати проект, зарплатню і тому інше, але насправді ми не професіонали, ми саме група самодопомоги. Наші витрати складають лише 25 гривень на тиждень. Кожного разу, коли ми їдемо в колонію, ми беремо з собою чай, каву, печиво та цукор для того, щоб спілкування було більш теплим і невимушеним. Як не дивно, та це всі витрати.

Можливо, це не все. Та, сподіваюсь, що основні питання я зумів підняти та висвітлити для того, щоб оцінити шанси створити подібну групу. Якщо в когось виникнуть додаткові питання - із задоволенням відповім.