Розпочнімо з визначення кризи. Це поняття має дуже багато енциклопедичних тлумачень, серед яких найвлучнішими є такі:

“Різка зміна звичного стану речей. Злам, загострення становища”.

“Перевиробництво товарів, що призводить до різкого загострення всіх суперечностей економіки країни – скорочення виробництва, розладу кредитних і грошових відносин, банкрутства фірм, масового безробіття та зубожіння мас”.

“Переломний момент під час хвороби, після якого стан хворого відразу або поліпшується, або погіршується; характеризується відповідно раптовим зниженням чи підвищенням температури тіла”.

Простіше кажучи, криза настає тоді, коли справи надзвичайної важливості мають слід було зробити в минулому часі (“на вчора”).

Якщо ж ми бачимо перманентну кризу, що триває багато років, то, швидше за все, маємо справу з явищем мертвим, яке залишилося непотрібним спадком від минулої епохи.

Коли йдеться про заклади культури (ідеологічні установи минулого), мережа яких активно розвивалася за Радянського Союзу, людям радянської епохи важко усвідомлювати, що більше ніколи старі атрибути не повернуться до життя.

Яким чином фінансово-економічна криза 2008-2011 років позначилася на закладах культури регіонів, малих міст і сіл України та які можливості через це відкрилися?

Перед фінансовою кризою галузь культури мала обмежене фінансування з місцевих бюджетів. Тепер його практично немає, оскільки бюджет держави залишається дефіцитним через зменшення надходжень, а місцевий бізнес також потерпає від зниження купівельної спроможності громадян. При цьому ціни на комунальні послуги й енергоносії зростають, що робить товари та послуги дорожчими при зарплатах і пенсіях громадян, яких не підвищують пропорційно.

Нещодавно прийнято закон “Про культуру”, який дозволяє приватизувати заклади культури як об’єкти нерухомості, що збереглися. Цілком очевидно, що місцеве самоврядування під тиском фінансової кризи та центральної влади зможе продати бізнесу більш-менш привабливі приміщення.

Певен, що приватизація сама по собі є не найгіршим шляхом вирішити проблему утримання соціальної інфраструктури, а надто тієї, яка вже фізично зносилася.

Власниками більшості будинків культури та бібліотек є територіальні громади, передусім сільські. Однак управляють майном громад голови сільських і міських рад (у містах – міськвиконкоми), що залежать від бюджетного фінансування, яке пропонує уряд і яке ухвалюють у Києві. Керівників будинків культури та бібліотек призначають сільські та міські голови, і тому ці завідувачі повністю підконтрольні чиновникам.

У великих містах заклади культури здебільшого виконують своє основне призначення. У малих містах (із населенням менше 100 000 громадян) і сільській місцевості переважна більшість закладів культури діють лише на 5-10% від своєї потужності. Тобто більше 90% можливостей цих громадських установ не використовують. Оскільки територіальні громади (громадяни) найчастіше є пасивними й не цікавляться тим, що відбувається з майном, яке належить громаді, всі зазначені фактори сприяють непрозорій приватизації приміщень клубів і бібліотек. Бо в свідомості радянських людей (homo sovieticus) громадське майно є нічиїм, тому його не шкода.

Протистояти непрозорій приватизації (корупції в питаннях продажу громадських будинків) і домогтися (пролобіювати) рішення місцевої влади щодо передачі приміщень закладів культури для продовження громадської роботи, в тому числі для виконання їхньої основної функції, може сектор громадських і благодійних організацій, що працюють у регіонах.

Цієї мети можна досягти шляхом громадських обговорень і слухань у кожній із громад; інформаційної кампанії в місцевих, регіональних і національних ЗМІ; мобілізаційних кампаній із залученням активістів громад, влади та бізнесу до громадських робіт із облаштування приміщень закладів культури та інших корисних для громади заходів.

Тут можна застосувати різні форми співпраці:

- створення на базі закладу культури чи за його участю громадської організації;

- надання в оренду приміщення для громадської чи благодійної організації за умовну плату (наприклад, 1 гривня);

- налагодження співпраці між громадською чи благодійною організацією та закладом культури на підставі договору;

- передача закладу культури в оперативне управління громадській чи благодійній організації;

- приватизація закладу культури;

- створення альтернативного клубу (іншого закладу);

- створення громадських / опікунських рад при закладах культури.


Головною проблемою в галузі культури є не загроза приватизації й не хронічна бідність чи відсутність фінансування. Більш загрозливою є відсутність інновацій, які спрямовані на задоволення попиту громад у соціокультурних послугах.

На жаль, цю тенденцію повністю підтвердив конкурс грантів «Трансформування закладів культури в осередки громадської активності та залучення творчих колективів до благодійництва», який оголосила Антикризова гуманітарна програма Міжнародного фонду “Відродження” у грудні 2010 року.

На конкурс надійшло майже 400 проектів. І більшість із них починали описувати проблему закладів культури дуже патетично, майже в стилі колишніх партійних пленумів: мовляв, у селі є лише єдине джерело культури, яке неприпустимо втратити.

Шкода, але автори більшості (близько 90%) таких пишномовних закликів у підсумку планували лише замінити дах, вікна чи двері, пофарбувати фасад або встановити опалення. Що ж тут інноваційного? Що зміниться в такій відремонтованій будівлі? Чи перестане керівник закладу культури бути при цьому ключником, який відчиняє двері будівлі, щоб провести разовий захід, – і то організований кимсь, а не штатними працівниками установи (а це нерідко трапляється у сільській місцевості)?

Ніхто не проти красивих і теплих приміщень. Але Антикризова гуманітарна програма спрямована передусім на інше. “Гуманітарна” програма означає “людська”, тобто така, що допомагає людям, а не будівлям. Під час фінансової кризи ми прагнемо підтримати вражені нею групи громадян і робимо це за допомогою громадських організацій. Люди мають “оселитися” в будинках культури та бібліотеках, у цих установах має вирувати життя громади.

Заклади культури можна перетворити на осередки громадської активності та зберегти для використання громадою на користь самої громади. Ці осередки можуть ефективно здійснювати правову просвіту громадян, впроваджувати моделі місцевого розвитку (сільський зелений туризм, пункти контрактації сільськогосподарської сировини, кооперативи, кредитні спілки тощо), розвивати роботу культурних і дозвільних комплексів для громадян, організовувати та модерувати створення малих екологічних, економічних і соціальних планів дій місцевих громад.

Осередок громадської активності – це структура, яка може навчати, захищати, згуртовувати, об’єднувати та розвивати громаду. Завдяки йому можна:

• здійснювати правову просвіту, правові лекторії, роз`яснення законодавства, підготовку правових документів, надання первинної правової допомоги, яку активно впроваджує Фонд (у малих населених пунктах особливо відчутна юридична неосвіченість населення та потреба мешканців у правовій допомозі);

• планувати та реалізовувати важливі для розвитку громади події;

• впроваджувати моделі соціального й економічного розвитку (розвиток сільського зеленого туризму, програма контрактації сільськогосподарської сировини, бізнес-інкубатор для підприємців-початківців і фермерів тощо);

• організовувати святкування, концерти тощо в закладах культури, що допоможе відновити та зберегти місцеві культурні традиції, а також розвинути сучасні мистецькі ініціативи;

• активізувати громадян стосовно актуальних проблем, створити комунікативний осередок.
  

Одним із найважливіших напрямів діяльності осередків громадської активності, створених на базі закладів культури, є формування органів самоорганізації населення (ОСН). Згідно з законом про місцеве самоврядування в Україні, вони мають право отримати делеговані повноваження місцевої ради разом із частиною місцевого бюджету для вирішення проблем і забезпечення потреб громадян, членів місцевої громади. У разі створення ОСН на базі закладу культури питання приватизації приміщень перестає бути актуальним й вони автоматично залишаються у розпорядженні громади.

Аналізуючи результати проведеного конкурсу, експерти звертають увагу на типові помилки, яких припускалися потенційні грантери.

Суттєвим недоліком є те, що культурні послуги пропонується надавати без вивчення реальних потреб громади, її інтересів, і не завжди передбачено участь громади у вирішенні наявних проблем. Внаслідок цього Центр розвитку громади чи сам заклад культури, на базі якого пропонується створити такий Центр, стане недієвим, оскільки не орієнтується на громаду.

Низка поданих проектів передбачають проведення навчальних і просвітницьких заходів, обговорень, у т.ч. круглих столів, та надання консультацій населенню. Проте суттєвою помилкою проектів є те, що не планується вивчити потреби громади в послугах, які запропоновано, не враховано інтересів громади, а також питань (проблем), які громада хотіла б вирішити чи обговорити. При цьому в багатьох випадках немає листів підтримки з регіону запланованої реалізації проекту, які б демонстрували зацікавленість представників влади чи громади у впровадженні проекту та його заходів. Такий підхід є неефективним, оскільки громада не матиме надалі (після завершення проекту) зацікавленості оплачувати самостійно ці послуги, які можуть виявитися для неї непотрібними.

Іншим суттєвим недоліком проектів, які мають на меті створити Центри громадської (місцевої) активності на базі закладів культури, є те, що план реалізації проекту зведено до ремонтних робіт і придбання обладнання. Практично не заплановано (або нечітко сформульовано) заходів, які б забезпечили функціонування закладу культури як центру місцевої активності чи запровадили б нові форми й методи роботи. З таких проектів зовсім незрозуміло, як буде функціонувати заклад надалі, які виконуватиме функції та завдання, які зміни буде запроваджено в його діяльності та як буде залучено до цього процесу громаду.

Деякі проекти передбачали активне залучення громади, влади та бізнесу, проте в більшості випадків їх співпрацю має бути спрямовано лише на вирішення однієї проблеми – ремонту чи придбання обладнання для закладу культури. Такий вузькоцільовий підхід зовсім не сприятиме вирішенню інших наявних проблем/питань – наприклад, визначення ролі закладу в житті громади. Крім того, такий проект не демонструє того, як надаватиме цей заклад послуги громаді, чим може заклад зацікавити громаду та яким чином він буде розвиватись.

Насправді приміщення можна й відремонтувати, існує також і можливість придбати необхідне обладнання в межах антикризового конкурсу грантів. Але ремонт мають організовувати та здійснювати ті, хто зацікавлений вести діяльність у закладі культури. І тут ідеться не про керівника закладу культури чи лише місцеву владу, а насамперед про громадян, громаду, громадські організації. Якщо це буде так, то 30% із бюджету в розмірі 100 тисяч гривень буде достатньо, щоб організувати толоку та провести кілька мобілізаційних кампаній, внаслідок чого можна залучити ресурсів не менше, ніж готова надати Антикризова гуманітарна програма.

Ще одним недоліком проектів є неякісно складений бюджет, який містить необґрунтовані або нераціональні витрати чи багато технічних помилок. Поширеною помилкою є також неузгодженість витрат проекту з планом його реалізації. Крім того, цінність проекту значно знижується, коли більше 40% усіх витрат, які заплановано здійснити за рахунок гранту, мають піти на оплату праці чи послуг (керівникові й учасникам проекту, іншим фахівцям).

Ще одним недоліком проектів є розрахунки щодо очікуваної користі для невеликої кількості осіб. Наприклад, у селі, де мешкає, наприклад, 1 тисяча осіб, користь мають отримати приблизно 250 осіб. Інколи це лише самі працівники закладу, чи учні шкіл, чи активісти громадської організації. Це свідчить про малоефективність проекту чи неспроможність його авторів об’єднати громаду для вирішення наявних проблем і залучити ширше коло людей до заходів, які пропонує проект. На жаль, практично не було проектів, які передбачали б створення Опікунської ради закладу культури з впливових громадян, чий досвід можна було б використати для виходу з кризи й розвитку.

Окремі проекти чудово описували кризові явища в культурному середовищі та громаді, мали непоганий план допомоги людям, але були відхилені експертною радою Антикризової гуманітарної програми через надто “споживацький” бюджет (планування витрат лише на ремонт, або ремонт і обладнання, або ремонт, обладнання та заробітну плату). А де ж турбота про вражених фінансовою кризою людей? Чому б, наприклад, не передбачити під час запланованих заходів чаю з печивом для самотніх пенсіонерів, людей із особливими потребами, багатодітних і неповних сімей? Програма ж гуманітарна!

Основною помилкою низки проектів є також те, що вони спрямовані лише на проведення культурно-мистецьких подій та/або запровадження чи підтримку творчих і культурних практик на основі стандартних форм роботи. Насамперед такий проект не відповідає умовам конкурсу, який має на меті покращити діяльність закладів культури шляхом їх трансформування. Ці культурно-мистецькі акції (наприклад, фестивалі, концерти тощо) чи творчі практики (творча самодіяльність, гурткова робота тощо) ризикують стати одноразовими заходами. Адже без нових інструментів (благодійництво, волонтерство, вивчення попиту населення, проведення фандрейзингових кампаній із залучення додаткових ресурсів тощо) вони не матимуть продовження в майбутньому, після завершення проекту.

Окремі проекти з відхилених передбачали громіздку інформаційну кампанію. Загалом це заохочується, проте “інформувати громаду села через глобальну мережу Інтернет, обласні та районні ЗМІ”… Навіщо так ускладнювати? І скількох селян можна в такий спосіб поінформувати, а надто якщо йдеться про анонс (початок проекту), а не про звіт щодо його виконання? Чи немає інших способів у селі зробити оголошення події більш доступним?

На жаль, попри наші очікування, лише декілька проектів передбачали збирання пожертв для вражених фінансовою кризою громадян за допомогою творчості й аматорського мистецтва. Це дуже прикро, тим паче що артисти-аматори проводять репетиції часто і мають можливість показати концерт чи виставу. Чому б не зробити серії? Чому би не влаштувати благодійних гастролей, збираючи пожертви від глядачів, щоб допомогти їхнім нужденним землякам?

Прикро й те, що благодійність нерідко сприймають надто вульгарно – наприклад, як безкоштовний кіносеанс або показ.

Благодійність – це не безкоштовне мистецтво. Радше навпаки: дорожчі квитки, окрім окупності дійства (видовища), можуть дозволити зібрати додаткові кошти / ресурси для допомоги нужденним.

Зміни, що мають статися в культурі України після завершення Антикризової гуманітарної програми Міжнародного фонду “Відродження”, – це не лише поява інноваційних соціокультурних послуг, орієнтованих на потреби громадян, не лише осередки громадської активності, що є домом громадських ініціатив й організацій, а передусім перехід до самоокупних форм діяльності, соціального підприємництва на користь громад і людей. І підходити до цього всього слід максимально відкрито й творчо.

Дуже сподіваюся, що проекти, підтримані в межах конкурсу «Трансформування закладів культури в осередки громадської активності та залучення творчих колективів до благодійництва», реалізують очікування Антикризової гуманітарної програми Міжнародного фонду “Відродження” та нашого донора – Інституту Відкритого Суспільства.