Нещодавно побував на Семінарі для вчителів “Теорія вивчення основ християнської етики”
Із зацікавленістю учасники слухали лекцію про засади та структуру предмету «Християнська етика» Тетяни Рудакової, добре відомого у шкільницьких колах педагога із 40-річним стажем, викладача історії та філософії, завуча, яка працювала також і методистом міського відділу освіти. Багато хто зі слухачів спішили занотувати найважливіші для себе тези таких, начебто очевидних істин:
«У суспільстві не буває законів, яких ніхто не видавав. Так само є і законодавець законів природи – це Бог. Його закони людині непідвладні, а їх порушення небезпечно. Він встановив і духовні закони. Людина не в змозі їх відмінити, і їх так само небезпечно порушувати…»
«Існує чотири види стосунків у людському житті: з природою та суспільством – по горизонталі, і із самим собою та Богом – по вертикалі. Якщо людина розвиває тільки стосунки по горизонталі, цей світогляд є матеріалізмом, якщо ігноруються стосунки з Богом – маємо гуманізм, якщо працюють всі чотири – це і є християнський світогляд»…
«Іноді ми до Бога ставимося так, ніби впускаємо Його лише на поріг свого життя, а самі проходимо далі. Мало того, потім нам вистачає совісті вигукувати Йому з кухні або кімнати свої бажання…»
Мене вразила одна річ. Практикуючи педагоги, більшість яких за своїм віком є “постсовєтскім продуктом” заходилися одне одному доводити, що виховання дітей у християнському світогляді є не просто гарною складовою всебічного розвитку особистості, але необхідною передумовою вздоровлення українського суспільства, яке потерпає не від браку знань чи “культурних навичок”, а від браку внутрішньої духовності. Тоб-то, з їхніх слів наші суспільні проблеми є похідними від “агалтєлого матеріалізму”, який зробив із духовності, щось на кшталт “культорності” а з моральності “середньо статистичне ”хорошо".
Що думаєте з цього приводу, колеги?